- Глава 5.1 -

Цієї ночі я майже не спала. Кожного разу, коли заплющую очі, бачу Артема. Його спокійний погляд, коли він говорив про наш план. Його впевненість, яку я так хочу хоч трохи перейняти.

І все ж я прокидаюсь раніше, ніж дзвенить будильник. Сонце тільки торкається підвіконня, у квартирі тихо. Арінка ще спить, її подих рівний, теплий – наче нагадування, навіщо я взагалі в це вплуталася.

Я йду на кухню, варю каву. Пальці тремтять, хоч я й намагаюсь не помічати. Сьогодні день, коли я повинна переконати людей, що кохаю чоловіка, якого знаю всього кілька днів. Безумство. І водночас – шанс.

Зроби все правильно, Квітко.

Ці слова пульсують у голові, поки я стою перед дзеркалом.

Вибір сукні здається майже стратегічним рішенням. Хочу виглядати просто, але впевнено. Професійно, але з жіночністю.

У результаті зупиняюсь на світлій сукні кольору шампанського – скромна, але ніжна. Волосся збираю в охайний пучок, залишаю кілька пасом, що м’яко обрамляють обличчя.

Поки фарбую губи, ловлю свій погляд у дзеркалі. Там – я, але водночас хтось інший. Жінка, яка сьогодні має бути переконливою. Сильною. Спокійною. Ідеальною нареченою.

Оля, як завжди, рятує ситуацію зранку. Вона забирає Арінку до школи й усміхається, коли я виходжу з квартири.

– Ти виглядаєш, як головна героїня серіалу, – каже вона. – Тільки, будь ласка, не закохайся в нього по-справжньому, гаразд?

Я сміюся, але всередині щось щемить від її прохання.

– Не хвилюйся. Це просто роль.

На вулиці прохолодно, але сонце лагідне. Я викликаю таксі, і поки машина наближається до офісу, дивлюсь у вікно й відчуваю, як серце калатає все швидше.

Одинадцята. Майже час.

Я вдихаю на повні груди, торкаюсь холодної ручки дверей. Час грати свою роль, бо дороги назад просто немає. 

Будівля вражає з першого погляду. Скляний фасад, блискучі двері, рівномірний потік людей у ділових костюмах – я почуваюся тут, як чужа.  Мабуть, і виглядаю так само. Хоч сукня стримана, макіяж легкий – все одно відчуваю, що не належу цьому місцю.

На рецепції дівчина з ідеальною поставою та усмішкою, яка не доходить до очей, зустрічає мене поглядом. Я ковтаю повітря й кажу:

– Добрий день. Мене звати Квітослава. Мене… мали чекати.

Вона кліпає, швидко дивиться в монітор.

– Ви до Артема Віталійовича?

– Так, – відповідаю, відчуваючи, як долоні холонуть.

– Вас очікують, – каже вона рівно. – Можете підніматися. Шістнадцятий поверх, ліфт праворуч. Там вас зустрінуть.

Я мимоволі морщусь.

– А сам Артем… він не спуститься?

– Він зараз на нараді, – відповідає вона без найменших емоцій. – Але вас уже чекають нагорі.

Чудово. Саме так я собі й уявляла – загубитися в хмарочосі серед ділових людей, які навіть не помітять, як я розчинюся між поверхами.

Я дякую, притискаючи до себе маленький паперовий пакет із випічкою.

Дурість. Навіщо я взагалі це взяла? Вранці мені просто треба було чимось зайняти руки, і я спекла кілька булочок – старий звичний спосіб заспокоїтись.

А потім подумала: чому б не пригостити гостей, щоб виглядати природніше?

Але тепер, стоячи біля дзеркальних дверей ліфта, я відчуваю, як хвиля страху підступає до горла.

Металеві двері зачиняються, і ліфт рушає вгору. Шум мотора здається надто гучним. Я дивлюсь на своє відображення у сталевій стіні – очі блищать, щоки рожеві від напруги.

Коли ліфт зупиняється, серце б’ється швидше, ніж годинник на стіні. Двері розсуваються – і я стою перед довгим коридором із матовими лампами, що тягнеться вперед. Високі скляні двері з логотипом його компанії видно одразу. Я вдихаю, стискаю пакет у руках і роблю перший крок.

Коридор надто тихий. Навіть кроки звучать занадто голосно, ніби я вторгаюся туди, де не маю бути.

Попереду – приймальня. Світла, простора, ідеально впорядкована. Але за столом, де мала б сидіти секретарка – порожньо. Жодної живої душі.

Я озираюся, сподіваючись почути кроки, голос, хоч якийсь рух. Але тут тихо. 

Видихаю. Просто прекрасно. Усе йде не за планом. Абсолютно. Ніхто мене не зустрів. Ніхто не пояснив, куди йти. І, звісно ж, сам Артем десь зник.

На мить хочеться просто розвернутися і втекти – вниз, на вулицю, до звичного світу квітів і запаху кави, де все зрозуміло й безпечніше. Але я стискаю пакет у руках, вдихаю глибше і змушую себе зібратись.

Погляд падає на темні дерев’яні двері в кінці приймальні. На них табличка: Артем Коваленко.

Пальці на мить стискаються в кулак. Потім я стукаю. Двічі. А тоді ще раз. І перш ніж встигнути передумати, натискаю на ручку.

Двері відчиняються легко. І я роблю крок уперед, переступаючи поріг кабінету.

Усередині – запах кави, тепле світло, і той самий відтінок впорядкованості, який я відчуваю всюди, де побував Артем. Лише тепер я розумію, що серце б’ється десь у горлі, а в голові крутиться одна-єдина думка: