- Глава 5 -

Ми прибуваємо до ресторану, і я ловлю себе на думці, що хвилююся більше, ніж очікувала. М’яке світло, спокійна музика, офіціанти у чорному – усе це нагадує мені, що я тут не просто так.

Я – наречена бізнесмена Артема Коваленка. Хто б міг подумати.

Коли він відчиняє переді мною дверцята, я намагаюся всміхнутися природно, але всередині ще трохи стискається. Мабуть, через те, що дорогою я розповіла йому більше, ніж будь-кому за останні роки. Про Арінку, про її батька, про те, як це – залишитись наодинці з дитиною, роботою і боргами.

Так, це було потрібно, щоб він зрозумів мене – щоб ми виглядали правдоподібно. Але тепер… мені незручно. Я не звикла відкриватися. І вже тим більше не чоловікам.

Артем, навпаки, поводиться легко. Він уважний, чемний, навіть занадто. Відсуває стілець, замовляє вино, жартує, і мені поступово стає спокійніше. Ми говоримо про дрібниці – про музику, книги, навіть про дитинство. І, дивно, але я почуваюся не як у грі, а як на справжньому побаченні.

Потім він нахиляється трохи ближче, усміхається:

– Якщо ти хвилюєшся, не треба. Ти чудово справляєшся.

– Я не акторка, – кажу, трохи ніяковіючи. – Але дякую.

Його погляд теплішає, і в цей момент здається, що час сповільнюється.

Поки…

– Артеме?

Голос позаду змушує мене здригнутись. Ми обертаємось, і я бачу пару людей – чоловіка й жінку років п’ятдесяти. Елегантні, впевнені у собі, з тими усмішками, що належать людям, які давно знають, хто вони в цьому житті.

– Я ж не помиляюся? Це ти? – жінка сміється. 

Артем усміхається, але я помічаю, як у нього напружуються плечі. Здається, ця зустріч в його плани не входила.

– Пані Марто, пане Андрію… не сподівався вас тут побачити.

– Ми теж, – каже чоловік. – Як батьки? Ми давно не перетинались.

– У них все добре. Передам вітання від вас. 

Я сиджу, намагаючись виглядати спокійно, але відчуваю, як у грудях наростає дивне хвилювання. Вони дивляться на мене. І, звісно, питання не змушує себе чекати.

– А це… твоя наречена?

Ми з Артемом перезираємось. Його усмішка м’яка, бездоганна, але в очах – блиск, який я вже вмію трохи читати. Блиск чоловіка, який готовий імпровізувати.

– Так, – каже він. – Це Квітослава.

Інтерес цієї пари миттєво перемикається на мене. Я це відчуваю буквально шкірою. Їхні погляди – уважні, трохи оцінювальні, як у людей, які звикли дивитися крізь інших, бачити справжнє за усмішками.

Я підіймаюся з місця, намагаючись не показати, що серце калатає швидше. Відчуваю, як Артем ледь торкається моєї руки – підтримка, майже непомітна, але потрібна.

– Дуже приємно, – кажу я рівним голосом і тисну руки спочатку пані Марті, потім її чоловікові. 

Її усмішка м’яка, але очі уважні.

– І мені приємно, Квітославо, – каже вона. – Таке гарне ім’я. Дуже… незвичне.

– У моїй сім’ї всі жінки мали імена, пов’язані з квітами, – відповідаю без запинки, дивуючись власному спокою. – Кажуть, що це приносить гармонію.

Пан Андрій схвально киває.

– Це навіть символічно. Артем завжди мав добрий смак, але тепер я бачу, що йому справді пощастило.

Я усміхаюся – щиро, але обережно. Хоч і не знаю, що говорити далі, просто дозволяю собі мовчати.

Вони говорять ще кілька хвилин – про старі часи, про бізнес, про плани. Я стою поруч, зберігаючи зовнішній спокій, але всередині все ще пульсує думка: головне – не зруйнувати враження.

І коли вони нарешті прощаються, бажаючи нам щастя і запрошуючи якось заїхати до них на каву, я знову сідаю за стіл і вдихаю глибше.

Артем дивиться на мене з ледь помітною усмішкою.

– Ти була бездоганна, – каже він.

– Я просто намагалася не знепритомніти, – відповідаю, хоч усміхаюсь.

А всередині лишається дивне відчуття. Наче ця зустріч – не випадкова. І що б не задумав Артем, це вже потягнуло за собою щось більше, ніж просто роль у чужій грі.

Ми знову залишаємося вдвох. Офіціант приносить вечерю – легкі страви, вино, і я намагаюся виглядати розслаблено, хоча після тієї зустрічі всередині все ще гуде. Артем, здається, помічає це, але не коментує. Лише спокійно відсуває келих і каже:

– Отже, треба узгодити деталі.

Деталі.

Слово звучить надто сухо для того, що ми збираємося робити.

– Завтра прибувають мої партнери, – починає він, і його голос звучить впевнено, по-діловому. – Вони планують оглянути офіс, познайомитись із командою, а потім – зі мною та… – він на мить зупиняється, – з тобою.

Я ледь не ставлю келих на стіл надто різко.

– Зі мною?

– Так. – Він говорить спокійно, наче це найприродніша річ у світі. – Ми маємо підтвердити, що наш зв’язок справжній. Що ми разом не перший день. Що я готуюсь до весілля.