- Глава 4 -

Ранок починається, як завжди – із запаху свіжих квітів і мого тихого бурмотіння, коли я перевіряю постачання. Звичайний день. Принаймні мав би бути.

Дзвінок над дверима бринить, і я навіть не дивлюсь одразу – думаю, черговий клієнт. Але потім у повітрі з’являється аромат кави. І знайомий, спокійний голос лунає зовсім близько:

– Доброго ранку, Квітославо.

Я підводжу голову – і серце на мить пропускає удар. Артем стоїть у дверях, з двома стаканами кави, у темному костюмі, з легким відблиском ранкового сонця на волоссі.

Виглядає спокійним. Надто спокійним для того, хто вчора запропонував абсолютно божевільну угоду.

– Ви з кавою, – кажу, намагаючись не показати, як сильно збентежена. 

– Думаю, що нам варто перейти на “ти”, – відповідає він із ледь помітною усмішкою. – І так, я приніс каву. З цукром – здається, ти таку п’єш?

– Я люблю ванільне лате, – бурмочу, приймаючи стакан.

– Запам'ятаю. 

Його пальці торкаються моїх – коротко, але досить, щоб десь усередині щось перевернулося.

Ми стоїмо серед квітів, і на мить здається, що все це виглядає якось… надто інтимно. Він – чужий чоловік, а я – жінка, яка ще вчора боялася навіть назвати його на ім’я. А сьогодні дивлюся на нього і раптом помічаю все – як він рухається, як тримає стакан, як говорить повільно, вдумливо, дивлячись прямо в очі.

– Отже, – починає він, – якщо ми це робимо, треба бути переконливими. Подружжя Ріцці дуже уважні. Вони бачать фальш за секунду.

Я киваю, роблячи ковток кави.

– І як саме ми маємо бути переконливими?

Він трохи нахиляється вперед, ніби не хоче, щоб нас хтось почув, хоча ми тут самі.

– Ми маємо виглядати парою. Не просто знайомими. Людьми, які мають історію, близькість, спогади.

– Ти усвідомлюєш, що я навіть не знаю, який у тебе улюблений колір? – кажу з усмішкою.

– Чорний, – відповідає він серйозно. – У нас ще є цілий день. Ми можемо зустрітись після твоєї роботи, повечеряти, поговорити.

– Це звучить дуже серйозно, – кажу, більше жартома, але всередині щось тепліє.

– Можливо, – відповідає він, і його голос стає ще тихішим. – Але якщо хочемо, щоб нам повірили, доведеться зблизитися. Принаймні зовні.

Я ловлю себе на тому, що ловлю кожне його слово. Він говорить логічно, чітко – як бізнесмен. Але десь між рядками чується щось інше. М’яке. Небезпечне.

– Добре, – кажу після паузи. – Але одне правило: ніяких справжніх почуттів. І межі ми не переходимо.

Його усмішка ледь помітна, майже як тінь.

– Домовилися. Не переходимо.

Та коли він дивиться на мене – так довго, уважно, наче вивчає кожну рису – я розумію, що в цьому “тільки” уже є щось занадто справжнє.

Ми саме завершуємо розмову, коли дзвінок над дверима бринить знову. Але цього разу я навіть не дивлюсь – знаю, хто прийшов. 

– Мамо!

Моя дівчинка вбігає в крамницю, розчервоніла, з розкуйовдженим волоссям і рюкзаком, який б’є її по спині. Я ще не встигаю сказати “привіт”, як вона вже бачить нашого гостя.

– Доброго дня! – вигукує вона весело, широко усміхаючись до Артема. – Це ви той дядько, який купував у нас квіти? Артем, так?

Він усміхається. І раптом у його обличчі щось м’якшає – та сама впевненість нікуди не зникає, але в погляді з’являється тепло.

– Так, – відповідає. – І я пам’ятаю, що ти дуже відповідальна продавчиня.

Арінка сміється, знімає рюкзак і ставить його біля стійки.

– Мама сказала, що я поки ще не продавчиня. Але колись буду.

– Я в цьому навіть не сумніваюся, – каже Артем. – Ти вже маєш справжній талант.

І все. Між ними відразу встановлюється якийсь простий, природний контакт. Без напруги, без недовіри. Він говорить з нею спокійно, щиро, ніби справді цікавиться. А вона – як завжди – розцвітає, коли відчуває, що до неї ставляться добре.

Я спостерігаю за ними і ловлю себе на думці, що для неї це, мабуть, найприємніша зустріч за тиждень. А для мене – ще один привід заплутатися.

Бо якщо Арінка так легко прийняла його, то, може, я дарма так насторожуюсь? Може, я просто ускладнюю там, де все насправді простіше?

Я дивлюся, як він подає Арінці стакан з какао, який, як виявляється, теж приніс “про всяк випадок”. Вона приймає його так, ніби це найкращий подарунок у світі.

І, дивлячись на них обох, я відчуваю щось дивне: тепло, страх і… спокій. Той, що не часто відчуваєш поруч із людьми.

А може, справді не варто так заглиблюватися? Може, все це – просто маленька пригода, з якої ми обоє будемо мати користь?

Весь день на роботі я не можу повірити, що погодилась. Що сказала “так” і тепер стою перед дзеркалом, намагаючись вирішити, чи виглядаю достатньо переконливою, щоб хтось повірив у це вигадане кохання.

Сукня – темно-синя, проста, але елегантна. Вона довго висіла у шафі, чекаючи нагоди, яку я собі ніколи не дозволяла. І ось, схоже, нагода настала – тільки зовсім не та, яку я могла уявити.