- Глава 3 -

Квітослава

Я стою, дивлюсь на двері, що щойно зачинились, і не можу зібратися з думками. Мов тиша обвалилась після бурі.

Серце ще гупає, пальці тремтять, але я намагаюся вдихнути глибше. І сміюся. Тихо, коротко, нервово. Бо інакше просто розплачусь.

Що це взагалі було? Хто цей чоловік, який з’явився ніби з нізвідки, втрутився в мої справи і розкидав гроші, ніби йому все дозволено?

Я не просила його про допомогу. Не просила бути рятівником. Та тепер… тепер мені доведеться думати, як йому все повернути.

Де я знайду таку суму – не маю жодного уявлення. Але я знайду. Бо ненавиджу відчуття боргу. Особливо – перед чоловіками, які поводяться так, ніби звикли вирішувати чужі проблеми.

Принаймні, є один плюс – ті двоє більше не прийдуть найближчим часом. Я нарешті зможу спокійно працювати, без страху, що двері знову відчиняться від грубого удару.

Я піднімаю очі – він усе ще тут. Стоїть спокійно, уважно, ніби нічого не сталося. І в цьому є щось тривожне.

Можливо, він справді хотів допомогти. А, можливо, він просто інший різновид небезпеки. Бо я ще не знаю, що криється за його холодними очима й тихим голосом.

Може, він нічим не кращий за тих, хто щойно пішов. А може – і гірший.

Артем, (Арінка говорила, що його так звати),  робить крок ближче, але я відступаю. Не тому, що боюся – просто не хочу, щоб він бачив, як у мене ще тремтять руки.

– Послухайте, – каже спокійно. – Я не мав на меті втручатися. Просто не міг дивитись, як ці двоє на вас тиснуть.

Я дивлюся на нього знизу вгору. Занадто впевнений, занадто спокійний, занадто чужий. Такі чоловіки не приходять у твоє життя просто так.

– Ви не розумієте, – відповідаю. – Я все владнала б сама. Може, не сьогодні, але завтра – точно.

– А може, не встигли б, – кидає він. – Я бачив, як вони на вас дивилися. До того ж не варто забувати, що у вас маленька донька. Не варто наражати її на небезпеку. 

Його тон без емоцій, але в ньому є щось тверде. Таке, що змушує мене знову вдихнути глибше, щоб не зірватися.

– Добре, – кажу тихо. – Ви заплатили. Я вам все поверну.

– Не треба, – відповідає він. – Вважайте це авансом.

Я хмурюся.

– Авансом? За що?

– За вашу допомогу, – каже спокійно, ніби говорить про щось буденне. – Мені дійсно потрібно, щоб ви зіграли мою фіктивну наречену. 

Я нервово сміюся. Він божевільний. Дивлюся на нього, і кілька секунд не можу повірити, що це не жарт.

– Ви… з глузду з’їхали?

Він ледь усміхається.

– Можливо. Але я заплачу. Добре заплачу. Достатньо, щоб ви забули про тих двох назавжди.

І в цей момент у мене всередині все змішується – страх, обурення, цікавість. Я не знаю, ким він є. Але одне відчуваю точно: якщо погоджуся – моє життя вже не буде тим самим.

І навіть не знаю, чому я це кажу. Мабуть, із цікавості. А може, просто хочу виграти час.

– Гаразд, – починаю обережно, – припустимо, я погоджуся вислухати. Які… умови? І навіщо вам усе це?

Його погляд трохи м’якшає. Схрещує руки, вдихає повільно, ніби вирішує – казати чи ні.

– У понеділок у мене важливі переговори, – каже нарешті. – Приїжджає подружжя Ріцці, партнери з Італії. Вони старомодні, консервативні, переконані, що бізнес має будуватись лише з людьми, у яких міцна родина, стабільність, цінності.

– І ви… не проходите кастинг? – не втримуюсь від іронії.

Він усміхається ледь-ледь.

– Саме так. Для них холостяк – це людина, якій не можна довіряти. Без сім’ї – отже, без ґрунту під ногами.

Я зводжу брови.

– І тому вам потрібна наречена?

– Тимчасово, – уточнює він. – Лише на зустріч. Ми вечеряємо, обговорюємо контракт, створюємо враження гармонійної пари. Після цього – ви отримаєте свої гроші й можете про мене забути.

Я мовчу. Це звучить настільки абсурдно, що навіть не знаю, сміятись чи обурюватись.

– Ви усвідомлюєте, що це божевілля? – кажу нарешті.

– Цілком, – відповідає він спокійно. – Але я звик діяти на випередження, і це саме те, що потрібно. 

Його голос рівний, упевнений, і я бачу, що це не імпульс, не жарт. Він справді все продумав. Я дивлюся на нього ще кілька секунд – цей чоловік справляє враження людини, що завжди контролює ситуацію. Але зараз, у цьому погляді, є щось інше. Невимовне прохання.

І я, не розуміючи чому, питаю:

– А якщо я відмовлюсь?

– Я не можу вас змусити, – каже він. – Але, можливо, ми обоє втратимо шанс вирішити свої проблеми одним кроком.

Я зітхаю. Насправді я розумію, що завинила перед ним. Зіграти наречену не так-то й важко. Ще й гроші не треба повертати. То, може, варто погодитися?