- Глава 2 -

Коли заходжу у дім, перше, що чую – це сміх. Десь у вітальні грає музика, пахне домашньою їжею й тими самими пирогами, які мама завжди пече лише на свята.

Я знімаю піджак, кидаю короткий погляд у дзеркало – виглядаю так, ніби щойно приїхав з іншої планети. І, певною мірою, так воно і є.

– Синку! – мама з’являється з кухні, витираючи руки рушником. – О, ти приїхав! Я вже думала, не дочекаємось.

Я усміхаюсь і простягаю їй букет.

– З днем народження, мам.

Її очі одразу м’якшають.

– Білі троянди… – каже вона, торкаючись пелюсток. – Мої улюблені. Ти пам’ятав.

– Як можна забути, – відповідаю.

Вона тягне мене до вітальні, де вже зібралися всі. Батько в улюбленому кріслі, молодший брат Влад з усмішкою до вух і дружиною, яка ніжно тримає руку на кругленькому животі. Всім весело. І тільки мені трохи тісно від усього цього тепла.

– Артеме! – брат підводиться. – Нарешті! Ми вже почали без тебе.

– І правильно, – кажу, намагаючись звучати легко. – Я не голодний.

Влад сміється.

– Та ну тебе, сідай. І не роби це обличчя – ми ж не на нараді.

Я кидаю короткий погляд на маму. Вона, здається, все розуміє. Сідаю за стіл, беру келих.

Розмови пливуть поруч – про майбутню дитину, про ремонт, про нову машину. Я слухаю, іноді вставляю кілька фраз, але насправді думаю зовсім про інше.

Перед очима час від часу з’являється Квітослава. Її руки, коли вона перев’язувала стрічку. Її голос, спокійний, трохи хриплий. Її донька, яка з гордістю казала: “Мама робить найкращі букети”.

І я ловлю себе на тому, що мені хочеться завтра знову туди заїхати. Без приводу. Просто подивитися, чи вони там.

– Ти сьогодні якийсь… не з нами, – помічає мама, коли я втретє не реагую на чиєсь запитання.

– Просто втомився, – кажу коротко, відпиваючи ковток вина.

Але Влад, як завжди, не може втриматися:

– Ага, звісно. Я тебе знаю, брате. Ти не просто втомився – ти закохався.

Я мало не захлинаюся вином.

– Що? Звідки ти це взяв?

– Ну дивись на нього! – сміється він, звертаючись до дружини. – У цього погляд той самий, як у мене після першого побачення з тобою. Пам’ятаєш?

Вона червоніє, а я закочую очі.

– Владе, не починай.

– А що такого? – брат розводить руками. – Ми всі дорослі люди. Навіть ти вже міг би нарешті знайти когось, крім своєї роботи.

– Я не… – починаю, але не встигаю.

Батько відкладає виделку, дивиться на мене поверх окулярів.

– От бачиш, синку, навіть брат помітив. І він має рацію. Сім’я – це важливо. Не все життя ж бігати за контрактами.

О, ні, тільки не це.

Я стискаю пальці під столом. Шкода, що тато забув додати, як після пережитої хвороби більше не зміг зайнятися бізнесом, і мені довелося начхати на власні мрії і взяти під своє керівництво величезну компанію. 

Навіть думати не хочу, що було б, якби я цього не зробив..,

– Тату, я не бігаю за контрактами. Я просто працюю, – відповідаю спокійно, наскільки можу.

– Працювати – це добре, – киває він. – Але життя не зводиться лише до роботи. Тобі тридцять два, Артеме. Час уже думати не тільки про себе.

– Почалось, – шепочу я сам до себе.

Мама кидає на батька попереджувальний погляд.

– Ну досить. Це ж день народження, а не сімейна рада.

Влад хмикає:

– Та ти не сердься, брате. Ми ж із любов’ю. Просто цікаво, хто вона.

Я лише відмахуюсь.

– Немає нікого. 

– Ага, – сміється він. – Так ми тобі і повірили. 

Всі сміються, навіть мама ледь стримує усмішку. Я теж усміхаюсь – напів щиро, напів для вигляду.

Але десь всередині відчуваю дивне тепло. Бо, можливо, Влад не так уже й помиляється.

Вечір тягнеться довго. Я нарешті повертаюсь у свою квартиру. Кидаю піджак на спинку крісла, розстібаю комір сорочки й вмикаю ноутбук. Робота – найкращий спосіб не думати.

Телефон дзвонить, коли я якраз відкриваю пошту. Телефонує Сергій – моя права рука на роботі і в житті. І, чесно кажучи, єдина людина, якій я дозволяю телефонувати після дев’ятої вечора.

– Ну що, як вечеря? – його голос, як завжди, веселий. – Вижив?

– Ледь, – бурмочу, сідаючи на край дивана. – Але тепер усе позаду. Що у нас там з італійцями?

– От саме про них і хочу поговорити, – каже він, і я відразу чую нотку напруги. – Переговори призначені на понеділок. Але є нюанс.

– Сергію, я тебе знаю. Якщо ти кажеш “нюанс” – отже, щось серйозне.