- Глава 1 -

Артем

За вікном надто швидко сутеніє, і мене це неабияк дратує. Спочатку довелося затриматися на роботі, тому що секретарка без мого відома поставила мені зустріч практично в кінці робочого дня, а тепер я запізнююсь на сімейне свято. 

Скло автомобіля відбиває неонові вогні, а я думаю лише про одне – як би уникнути цієї вечері. Мамин день народження – подія, яку пропустити я не можу. Але й іти туди зовсім не хочу.

Останнім часом кожна розмова в родині закінчується однаково: “Артеме, ти вже давно не хлопчик”, “Коли ти розпочнеш серйозні стосунки?”, “Он, Влад уже сім’ю має, а ти все робота-робота…”

Я відчуваю, як від самої думки про це зводить щелепи. І хоча я справді люблю своїх батьків – щиро, беззастережно – цього разу їхні запитання сприймаю як ніж у спину.

Пригальмовую біля квіткової крамниці і розумію, що треба купити мамі її улюблені білі троянди. Я і так запізнююсь, і кілька хвилин мене не врятують. 

Усередині тихо. Надто тихо і жодної живої душі.  Запах свіжих троянд і лілій змішується з легким ароматом кави – мабуть, хтось із продавців щойно варив собі чашку.

– Є тут хтось? – голосно кидаю, роблячи кілька кроків уперед.

Ніхто не відповідає. Я ж нетерпляче дивлюсь на годинник. 

Ще хвилина – і я просто поїду звідси.

Але раптом за прилавком щось шарудить. І з-за стійки з’являється дівчинка років семи. Біляве волосся зібране у два недбалі хвостики, фартушок із квітами, серйозний погляд дорослої людини.

– Ви щось хочете купити? – запитує вона, спокійно й упевнено, як справжня продавчиня.

Я піднімаю брови. Насправді вперше в такій ситуації. 

– А де… дорослі? – питаю. 

– Мама зараз у підсобці. Але я теж можу допомогти, – відповідає дівчинка, ставши рівно переді мною. – Я тут головна, коли її немає.

І я вперше за день усміхаюся. Несподівано щиро.

Маленька білявка стоїть посеред крамниці, як справжня господиня – руки в боки, погляд уважний, майже професійний. Вона зовсім не схожа на тих метушливих дітей, що завжди говорять без упину. Ця – серйозна. Наче їй не сім, а всі сорок.

– Ну? – піднімає брови. – Ви щось хотіли купити чи ні?

Мені навіть смішно. Я вдихаю глибше, трохи розгублений, і, щоб не виглядати повним ідіотом, обводжу поглядом залу – вази, стрічки, квіти в рядках. І все ж не можу не глянути знову на неї. Маленьке личко, світлі очі, тонкі плечі у фартушку з намальованими ромашками.

Я не надто вмію спілкуватися з дітьми. Завжди здавалось, що вони відчувають це – і одразу насторожуються. Але зараз дивно спокійно. Наче вона якась особлива.

Я присідаю навпочіпки, щоб бути з нею на одному рівні.

– Мені потрібні квіти, – кажу обережно. – Для мами. У неї сьогодні день народження.

Дівчинка трохи нахиляє голову.

– А які квіти вона любить?

– Білі троянди, – відповідаю майже автоматично.

Вона серйозно чухає підборіддя, як доросла людина, що розмірковує над важливим рішенням.

– Так, білі троянди – це добре, – нарешті каже. – Вони красиві. І пахнуть святом.

Я ледь стримую усмішку. Дівчинка впевнено йде до холодильника, тягнеться до ручки – і раптом зупиняється. Стоїть так кілька секунд, а потім важко зітхає, як людина, яку життя несправедливо обмежує правилами.

– Але мама сказала, що мені не можна заходити в холодильник, – вимовляє з явним жалем. – Тому вам доведеться її почекати.

Я киваю.

– Добре. Почекаю, – кажу і навіть не помічаю, як на обличчі з’являється усмішка. – А як тебе звати? – питаю, щоб хоч якось заповнити паузу, поки ми стоїмо перед зачиненим холодильником, як перед таємничими вратами.

– Арінка, – відповідає дівчинка серйозно, не кліпнувши.

– Гарне ім’я, – кажу щиро й простягаю їй руку. – А я – Артем.

Вона дивиться на мою долоню, наче зважує, чи варто довіряти. Потім урочисто кладе свою маленьку долоньку мені в руку й стискає. Сильніше, ніж я очікував. Маленька, але з характером.

– Дуже приємно, – додаю, а вона киває, мов доросла, і в ту ж мить десь за моєю спиною чується легкий шум – двері підсобки відчиняються.

Я обертаюся, і на порозі з’являється вже інша “дівчинка”. Тільки ця – значно старша. Висока, у простій світлій сорочці, рукави закочені, волосся вибилося з хвоста. На щоках легкий рум’янець, у руках – секатор і оберемок зелені.

Вона зупиняється, помітивши мене, а потім – свою доньку, яка досі тримає мене за руку.

На обличчі з’являється легке здивування, але очі теплі, лагідні, трохи втомлені. І я, не розумію чому, теж завмираю. На якусь секунду просто дивлюсь на неї, ніби світ звузився до цієї маленької крамниці й запаху свіжих квітів.

Я безмежно рада бачити на сторінках цієї книги)) скажі відверто, розпочинати писати таку історію трохи було незвично, але разом з тим - цікаво! Буду вдячна за зірочку книзі))