- Глава 12 -

Закінчивши з посудом, я помічаю, що Юлі в кімнаті немає. Швидше за все, вона пішла шукати тата, а мені доводиться йти шукати її. 

Вже в коридорі я чую чоловічі голоси і розумію, що без сварки сьогодні не обійтись. А я так сподівалась…

Голоси доносяться з кабінету, а двері туди зачинені не щільно. Я зовсім не хочу підслуховувати, але ноги чомусь не хочуть рухатися, поки ці двоє обливають один одного брудом. 

– Я вже не один раз тобі говорив, що все це твоя вина! – кричить батько Матвія. – Якби ти не зв'язався з тією жінкою, вона б не народила дитину, щоб потім її кривдити! Якби ти боровся за Юлю з самого початку, дитині не довелося б бачити все те, що вона бачила. Якби ти…

– Та досить вже! – Матвій його перебиває. – Я сам це чудово розумію! Думаєш, я себе не звинувачую? Звинувачую! Кожного дня і кожної ночі! 

– Цього замало! Ти маєш розуміти, що з тебе паскудний батько! 

В кабінеті стає тихо, а моє серце мало не вистрибує з грудей. Я бачу неподалік Ірину. Вона теж слухає, і її очі наповнені сльозами. 

Якби я була кимось більшим, ніж просто нянею, я б увірвалася до кабінету і стала на захист Матвія, але я не можу цього зробити, і від цього мені дуже прикро. 

– Ти постійно повторюєш, що я поганий батько, – цідить Матвій. – Але сам ти нічим не кращий за мене. Тебе не було в моєму дитинстві. Ти з'явився, коли я вже не потребував тебе. Тепер ти хочеш змішати мене з лайном, щоб на моєму фоні виглядати як кращий татко в світі, але це далеко не так. 

Повітря в коридорі здається важким, ніби кисню стало вдвічі менше. Я бачу, як Ірина прикриває рот долонею, наче це допоможе стримати емоції, а очі її блищать від болю. Не просто як у дружини, а як у матері, що зараз чує, як її син ламається. 

– Я не хотів ставати таким, як ти, – продовжує Матвій уже тихше, але з тим самим надривом. – Я будував себе всупереч. Я вчився любити, не знаючи, що це. Я навчився бути з Юлею, хоча ніхто не показував, як це – бути батьком.

– Це виправдання, – сипле батько. – Ти просто знайшов кого звинуватити.

– Та ні! – в голосі Матвія тріщина. – Я звинувачував тебе довго. Але зараз я просто прошу… припини. Не перед Юлею. Не тут. Не сьогодні.

І я розумію: він не хоче захищатися. Він уже втомився воювати.

В цей момент щось у мені зривається. І байдуже, няня я чи хтось інший – в цю мить я людина, яка не може стояти осторонь, коли когось ображають.

Я відкриваю двері кабінету й заходжу. Обоє чоловіків одразу обертаються. Їхні обличчя напружені, в очах гнів. Вони мовчать. Я – теж. А потім, зібравшись, кажу:

– Юля щаслива, бо сьогодні був хороший день. Бо ви всі були поруч. Але якби вона чула хоч частину того, що я щойно почула… вона б заплакала. А її серце  й так ледь загоїлось.

Матвій опускає очі. Його батько навпаки дивиться прямо на мене, спершу з подивом, потім – із гнівом.

– Ви хто така, щоб втручатися в наші справи?

– Та, хто кожного дня ліпить Юлі новий світ з уламків старого. І та, хто не дозволить цей світ зруйнувати, – кажу я чітко. – Якщо хочете кричати – робіть це деінде. Але не тут. І не так.

Ігор Володимирович стискає кулаки, потім встає, ніби хоче щось сказати, але Ірина вже поруч. Вона кладе йому руку на плече.

– Досить, любий. Ми всі робили помилки. Але зараз нам треба триматися разом.

Матвій мовчить. Його щелепа напружена, а руки стиснуті в кулаки. Я бачу, що він ледь стримується.

– Можеш зневажати мене скільки хочеш, – каже він батькові. – Але Юля маленька людина. І я не дозволю більше ламати її реальність.

Олег нічого не відповідає. Він просто виходить з кімнати, а Ірина слідом за ним, лишаючи нас наодинці.

Тиша тягнеться важко, але вона потрібна. Я стою нерухомо, не знаючи, що сказати. А потім Матвій нарешті підводить до мене погляд. У ньому втома. Але й щось нове. Повне визнання.

– Ти не мусила цього робити, – каже він. 

Я підходжу ближче.

– Хтось мав вас зупинити.

Він дивиться на мене довго. Потім повільно простягає руку й бере мою. Його пальці теплі, сильні.

– Дякую, Софіє, – каже він тихо. 

І в цій простій фразі більше значення, ніж у тисячах інших.

– Будь ласка, – усміхаюсь і руку забираю. – Тепер треба знайти Юлю. Після вечері вона кудись зникла. 

– Зникла? – Матвій напружується і швидко залишає кабінет. 

Він починає бігати будинком, заглядаючи до кожної кімнати, але Юлі ніде немає. Моє серце падає в п’яти. Я боюсь подумати про погане, але, якщо Юлі тут немає, тоді де вона? 

Матвій віддає наказ охороні перевірити територію навколо будинку. Батько чоловіка вже не здається роздратованим. Тепер він наляканий. Ірина теж. 

Я також приєднуюсь до пошуків і намагаюсь не панікувати. Ми прочісуємо все навколо, кличемо Юлю раз за разом, але її немає. Моє серце падає в п’яти, а тоді піднімається до горла.