- Глава 11 -

– Проходьте, не стійте на вулиці, – бабуся вже бере Юлю за руку й скеровує нас до дверей. – Я зранку пиріг спекла, твій улюблений, Юлечко.

– З яблуками? – усміхається дівчинка. 

– З яблуками, – киває бабуся.

Я усміхаюсь і краєм ока помічаю, як Мирон киває мені на прощання. Він залишається з охоронцем біля авто, а я входжу за бабусею в дім, який і справді більше схожий на маленький палац, але з дуже домашньою, навіть казковою атмосферою.

Усередині просторо й світло. Стіни прикрашені старовинними картинами, полиці заставлені книгами, а десь із глибини будинку доноситься запах кориці, ванілі і яблук.

– Ми завжди раді, коли Юля приїжджає, – бабуся поглядає на мене з усмішкою, і її очі такі ж теплі, як у Юлі. – А сьогодні раді ще більше, бо вона просто світиться вся. Це, мабуть, твоя заслуга.

– Юля чудова дівчинка, – кажу щиро, поки вона з дідусем переглядають книги на полицях. 

– Це правда, – киває жінка. – А тепер мити руки й будемо пити чай з пирогом. 

Дідусь, хоч і стриманіший, уже встиг зняти піджак і вмоститись у шкіряному кріслі біля каміна. Юля підбігає до нього й залазить на коліна. Він погладжує її волосся, і в очах з’являється м’якість, якої я не помітила на початку.

Бабуся – Ірина Вікторівна, показує мені ванну кімнату і залишає мене, щоб я змогла вимити руки. 

Я досі трохи схвильована, але розумію, що тут всі мені раді. Навіть дідусь, який тримається трохи осторонь. 

Це однозначно хороший знак. 

У ванній кімнаті тихо. Я стою перед дзеркалом, тримаючи руки під струменем теплої води, і дивлюсь на своє відображення. Обличчя дещо напружене, але усмішка  справжня. Вперше за довгий час я не відчуваю себе чужою.

Витираю руки рушником, вдихаю глибоко аромат кориці, що просочується крізь щілину у дверях, і повертаюся до вітальні.

На столі вже стоїть чайник, чашки, варення і щедро порізаний пиріг із яблуками. Його золотава скоринка блищить, а запах такий домашній, що аж щемить у грудях.

– Ось і Софія, – лагідно каже бабуся. – Сідай, дорогенька.

– Дякую, – відповідаю, сідаючи поруч із Юлею, яка вже встигла вмоститися біля дідуся з чашкою какао в руках.

Вони вдвох щось тихенько обговорюють про книгу, про сторінки, які Юля хоче сьогодні почитати разом. Дідусь киває, терпляче слухає, а потім крадькома зиркає в мій бік. І мені здається, в тому погляді вже менше настороженості.

– Як тобі у нас? – запитує Ірина Вікторівна, наливаючи мені чаю.

– Дуже затишно, – щиро відповідаю. – І якось по-справжньому тепло.

– Ми з чоловіком давно мріяли, щоб у домі знову було чути дитячий сміх. А коли Юля вперше приїхала – тут усе змінилося. Хоч ненадовго, але ожило.

– Вона дуже світла, – кажу, дивлячись на дівчинку, яка саме злизує яблучне варення з ложки. – І сильна дівчинка.

Дідусь мовчить. А бабуся раптом каже:

– Матвій не завжди був поруч з донькою. Але він старається все виправити. Ми це бачимо. 

– Кажи за себе, – бурчить дідусь. – Я ніяких старань з його боку не бачу. Єдине, що його цікавить, це робота. Саме тому він стільки років не бачив, як над його донькою знущається рідна мати!

Мої пальці сильно стискають чашку. Я бачу як напружується Юля, і в куточках її очей з'являються сльози. 

Зрозуміло, що цей чоловік не хотів її образити, але саме це він і зробив. Юля любить Матвія і ні в чому його не звинувачує. Тоді чому це робить рідний батько? 

– Ігорю, досить! – шикає на нього Ірина Вікторівна. – Юлечко, ти не зважай на слова дідуся. Він дуже тебе любить. Ти ж знаєш. 

Юля лише головою киває і очі опускає на шматок пирога. Я хочу міцно її обійняти і сказати, що все буде добре, але розумію, що це може бути занадто. Все-таки це не я рідна їй людина, а ці двоє.

Коли обід закінчується, Юля веде мене на задній двір, щоб показати кішку. Вона заглядає під кущі і кричить “Няв-няв”, але киці не видно. 

– Вона завжди приходить, коли я тут, – сумно протягує дівчинка. 

– Може ще прийде, – усміхаюсь їй і сідаю поруч навпочіпки, щоб наші погляди були на одному рівні. – З тобою все добре, люба? 

– Я люблю дідуся, – шепоче, – але я не хочу, щоб він ображав тата. 

Моє серце кров'ю обливається від цих слів. Я розумію Юлю. Матвій єдиний хто в неї залишився. Вона ніколи не скаже, що ображена на нього, бо це не так. 

А дідусь навмисне тицяє носом в те, що тато поганий. Що не допоміг. Не врятував вчасно. Це неправильно. 

– Юле, будемо читати казку? – кричить дідусь з тераси. 

– Вже йду! – кричить дівчинка, а тоді переводить погляд на мене. – Нікуди не зникай, добре? 

– Я буду тут, – усміхаюсь. – Якщо кішка з'явиться – одразу дам тобі знати. 

Вона киває і біжить до будинку, а я сідаю в плетене крісло і підставляю обличчя сонячним променям. Тут чудова атмосфера, але напруження все одно відчувається. І саме це мені не подобається.