- Глава 10 -

Поки піднімаюсь сходами, думки ріжуть, як гостре скло. Вони болять по-різному, з різних боків. Думка про ту жінку – матір Юлі, викликає в мені суміш обурення, болю й нерозуміння.

Як можна не любити цю дівчинку?

Це ж твоя дитина. Маленька, яку ти носиш під серцем. Яка приходить у цей світ і дивиться на тебе першою. Яка плаче ночами й тягне до тебе рученята, бо вірить, що поруч тепло, захист і любов. 

А потім зрада.

Мені хочеться зупинитись, спертись об перила й дати собі час, але я йду далі. Бо там Юля. І їй зараз гірше, ніж мені.

Підходжу до її дверей і тихо стукаю.

– Це я, – кажу лагідно.

– Заходь, – долинає зсередини.

Я відчиняю і заходжу. В кімнаті напівтемно, штори ще не розсунуті. Юля сидить біля вікна на пуфику з книжкою на колінах, хоча видно, що вона її не читає, просто тримає.

Я роблю глибокий вдих, намагаюся зібратися, підходжу ближче й сідаю біля неї.

– Хочеш поговорити? – питаю дуже тихо.

Вона хитає головою.

– Добре. Тоді я просто побуду з тобою, – кажу.

Вона трохи вагається, а потім обережно схиляється до мене й кладе голову мені на плече. Мовчки. Без сліз. 

Я відчуваю, як мої груди наповнюються чимось важким, і мені хочеться розірвати їх на частини, тільки б ця маленька дівчинка не знала більше болю.

Я обіймаю її, м’яко, не стискаючи. Відчуваю, як вона видихає довго, глибоко, як після затяжного плавання, коли нарешті вдалося виринути.

– Хочеш, я розповім тобі свою історію? – питаю обережно. 

– Вона у тебе жахлива? – шепоче дівчинка. 

– Не знаю, чи жахлива, але приємного в ній мало, – хмикаю. 

– Хочу, – киває. – Розповідай. 

– Моя мама померла, коли мені виповнилося десять. Вона була хорошою людиною, і я ніяк не могла прийняти те, що її більше немає. Щоб якось мені допомогти, тато привів в наш дім іншу жінку, в якої вже була донька, практично моя однолітка. Спочатку все було добре. Та жінка намагалася мені вгодити. Смачно готувала, але вона мені не подобалася, бо робила це тільки тоді, коли тато був поруч. Коли ж він їхав на роботу, мачуха замикала мене в підвалі, бо не хотіла мене бачити. Вона залякала мене так, що я не могла зізнатися татові, і терпіла таке ставлення багато років. 

– Чому ти не розповіла йому? Хіба він не допоміг би тобі? – дивується Юля. 

– Допоміг би, але в мого тата були проблеми з серцем і я не хотіла його турбувати, – шепочу. – Він помер, коли мені виповнилося сімнадцять. Як якраз вступила в університет і переїхала жити в гуртожиток. 

– І що далі? – Юля заворожено дивиться на мене. 

– Та жінка забрала в мене не лише тата, але й все, що в нас було. Мій дім. Я не часто там буваю. Не бачу більше сенсу. Мої спогади втрачені назавжди, а ці дві жінки викликають в мене лише погані відчуття. 

– Тобі не солодко було, – Юля дивиться на мене зі співчуттям. Це мило, бо я давно відпустила минуле. Або дуже добре вмію переконувати себе в цьому. 

– Саме так, маленька, – накриваю її руку своєю. – Я розповіла тобі цю історію для того, щоб ти дещо зрозуміла – у житті по-всякому буває. Люди бувають жорстокими, але ти маєш бути сильною, щоб пережити все це. 

– Я хочу стати такою, як ти, – Юля усміхається, а моє серце щемить. 

– Це приємно, – усміхаюсь і цілую її в лоб. – А я хочу, щоб ти була щасливою. В тебе є тато, який тебе любить. І я. Хіба цього мало? 

Юля сміється та обіймає мене за шию. Її настрій піднімається, і для мене це хороший знак. 

Поки ми дуркуємо, я помічаю в дверях Матвія. Уявлення не маю, як давно він тут і чи багато почув про мене. Насправді про моє дитинство знає лише подруга. Я не сильно люблю до цієї теми повертатися, але сьогодні це було необхідно. 

Матвій стоїть у дверях мовчки. Його погляд не той, до якого я звикла – не холодний, не строгий, навіть не просто уважний. Він дивиться так, наче щойно побачив мене вперше. Не зовні, а глибше.

Я на мить затримую погляд на ньому, серце тріпоче, але я нічого не кажу. Просто ніжно гладжу Юлю по спинці, ніби намагаюсь зберегти цей затишний, теплий момент тільки для нас.

Сподіваюсь, що Матвій не буде питати мене про минуле, бо я, якщо чесно ненавиджу про нього говорити. Лише для Юлі зробила виняток. 

Пізно ввечері, коли дівчинка засинає, я залишаю її кімнату і йду сходами вниз. Хочу випити чаю і прийняти душ. Це був довгий день, але мені все сподобалося. Юля молодець. Вона надзвичайно сильна. 

Коли проходжу повз вітальню, помічаю, що там горить приглушене світло і Матвій сидить в одному з крісел. В його руці склянка з чимось алкогольним. Здається, він тут, щоб подумати наодинці. Я тихенько проходжу повз, але його голос мене зупиняє. 

– Софіє.

Роблю глибокий вдих, натягую на обличчя усмішку і заходжу до вітальні. 

– Юля заснула, – кажу.