- Глава 8 -

Наступного ранку я прокидаюсь від того, що дощ б'є по склу і в кімнаті доволі прохолодно. Дивлюсь у вікно, і поганий настрій стає ще гіршим, тому що погода просто жахлива і весь день доведеться сидіти в будинку. 

Ольга Василівна готує сніданок, а я збираюсь піти до Юлі та розбудити її. Піднімаюсь сходами на другий поверх і так глибоко поринаю у свої роздуми, що не помічаю, коли перед моїм носом відкриваються двері і я отримую ними по лобі. 

– Ой! – скрикую і мало не падаю, але чиїсь руки мене підтримують. 

– Ви як? – голос Матвія повертає мене в реальність. Я піднімаю очі та бачу його перед собою. А потім опускаю очі на його голий торс і знову на обличчя. 

Він в одному лише рушнику. Волосся мокре, і одна краплина падає мені на лоба. Розгублено кліпаю і не знаю, як бути далі. Боюсь, якщо поворухнусь – рушник впаде до наших ніг. 

Я такої ганьби не переживу.

– Все добре, – кажу збентежено. – Можете мене відпустити. 

Матвій робить це доволі неохоче. Він хмуро витріщається на мій лоб, а я – на його груди. Ну просто я й подумати не могла, що під костюмом може приховуватися таке підтягнуте тіло. 

Так, щось мене геть не туди понесло…

– Дай гляну на ґулю, – Матвій знову робить крок до мене і, на диво, дуже обережно торкається мого лоба своїми пальцями. Я сіпаюсь, коли він торкається гулі, і Матвій мене відпускає. – Пробач. 

– Це не страшно, – нервово усміхаюсь. – Жити буду. 

Він хоче ще щось сказати, але я не даю цього зробити. Прямую до кімнати Юлі та ховаюсь за дверима. Дівчинка якраз прокинулася і тепер дивиться на мене сонними оченятами. 

– Ти чому така червона? – питає. – Захворіла? 

– Що? Ні! – усміхаюсь їй. – Просто так до тебе поспішала! 

Юля кліпає очима, потягується і зиркає на мене з м’якою підозрою.

– А чого в тебе така дивна усмішка? Як в Ольги Василівни, коли вона щось ховає на кухні?

– Можливо, я теж щось ховаю, – підморгую. – Але не пиріжки, а план на сьогоднішній дощовий день!

Дівчинка одразу оживляється:

– А що будемо робити? Не хочу сидіти сама в кімнаті…

– І не доведеться. Ми з тобою зробимо “табір” просто в домі. Покривала, подушки, ліхтарики, казки – і цілий день без нудьги. Ще чай із печивом і мультики, якщо захочеш.

– І будеш зі мною весь день? – її очі миттєво загоряються цікавістю.

– Звісно. Ну, хіба що… хтось знову відкриє двері мені в лоба, – бурмочу, торкаючись місця на лобі, яке ще трохи пульсує.

Ми разом збираємось на сніданок, і я ловлю себе на думці, що після цього ранку мені вже нічого не страшно – ні дощ, ні холод, ні навіть напівоголений бос з мокрим волоссям.

Коли ми спускаємось вниз, на мене чекає черговий сюрприз, бо Матвій вже сидить за столом і на ньому немає звичного костюма, а джинси та біла футболка. Здається, сьогодні я побачу його в різних образах, і цей мені теж дуже подобається. 

Я сідаю якраз навпроти нього, і погляд боса зупиняється на моєму лобі. Гуля стала трохи більшою і неприємно ниє, але це дійсно не те, про що варто хвилюватися. 

Я опускаю очі, намагаючись не звертати увагу на те, як невимушено Матвій виглядає у звичайних джинсах і білій футболці. Наче це зовсім інший чоловік. Не той, що холодно видає накази й тримає всіх на відстані, а той, хто міг би, ну, наприклад, ходити босоніж по траві, сміятись, варити каву зранку без краватки.

Так, Софіє, зупинись. Щось не туди мене знову понесло.

– Що з твоїм чолом? – питає Ольга Василівна, помітивши ґулю.

Я підводжу очі, стискаючи губи у стриманій усмішці. Матвій теж дивиться на мене. 

– Маленька аварія. Двері перемогли мене сьогодні зранку.

– Двері, – говорить він з ледь помітною іронією. – Здається, це я відкрив ті двері.

– Можливо, – я знизую плечима. – Але ви були у формі, а я – не в броні. От і маємо результат.

Юля сміється, сідаючи поруч і одразу починає наповнювати тарілку сирниками.

– Вона була червона, як буряк! – з усмішкою повідомляє вона батькові.

Матвій хмикає собі під носа, а я знову червонію. 

– Ми сьогодні будуємо табір у вітальні, – урочисто заявляє Юля. – Будуть ліхтарики, казки, і ще Софія казала, що в нас буде чай з печивом!

– Амбітний план, – відповідає Матвій. – І що, весь день у пледах і подушках?

– Так! – Юля сяє. – Ти теж можеш приєднатися!

Я вмить дивлюся на Матвія. Його вираз обличчя не змінюється, але він трохи опускає погляд ніби на секунду задумується.

– Подумаю, – відповідає коротко. Але не “ні”, і це вже дещо.

Юля цілком задоволена цією відповіддю і повертається до сніданку. А я до своїх думок.

Цей день почався якось… інакше. І, здається, він мене ще здивує.

Після сніданку Юля тягне мене за руку до вітальні, наче боїться, що я передумаю або зникну, як це вже бувало з іншими. Я тільки встигаю підморгнути Ользі Василівні, а вона, розуміючи все без слів, підсовує мені в руки термос із чаєм і невеличку коробочку з печивом.