- Глава 7 -

Поки Юля на заняттях, я разом з Ольгою Василівною та Мироном готую наш маленький райський куточок.

Ольга Василівна з усмішкою, яку вона ретельно ховає за діловим виглядом, передає мені кошик із ще теплими булочками з корицею, маленькими пиріжками, термос з чаєм і навіть маленькі баночки з варенням.

– Ти чудово придумала, Софіє. Юля буде в захваті, – говорить вона, запихаючи останню серветку в кошик. 

– А ви чудово все приготували, – відповідаю.

Мирон допомагає розкласти велике покривало під яблунею. Він приносить кілька пледів і маленьких подушок, а ще – невеличку дерев’яну коробку з дитячими книжками. Я захоплено дивлюсь на все це, й мені хочеться стрибати від щастя, бо вже бачу Юлину реакцію.

– Ідеально, – кажу, обертаючись. – Тепер залишилось тільки привести сюди маленьку принцесу.

Я повертаюся в дім якраз у той момент, коли Юля виходить з кімнати після занять. Вона виглядає трохи втомленою, але, побачивши мене, одразу усміхається.

– Уже можна гратись?

– Можна. Але сьогодні в нас буде щось особливе, – загадково кажу я.

– Що? – очі дівчинки одразу наповнюються нетерпінням.

– Сюрприз. Іди зі мною.

Я беру її за руку, і ми разом виходимо на вулицю. Вітер грається вітами дерев, сонце пробивається крізь гілки, а трава шелестить під ногами. Ми йдемо повз сад, обминаємо живопліт і опиняємося на тій самій галявині.

Юля завмирає.

– Це нам?

– Так, – усміхаюсь. – Наш особистий пікнік.

На землі вже розстелене покривало. На ньому – кошик з їжею, чашки, книги, коробочка з олівцями й альбом для малювання.

Юля спершу мовчить. Просто дивиться. Потім озирається на мене. В її очах вогники. Справжні. Ті, які запалюються лише тоді, коли серце не просто радіє, а палає від захвату.

– Ти… ти все це зробила для мене?

– Умовно кажучи, – усміхаюся. – Мені трошки допомогли чарівні кухарки та дуже підозріло милий охоронець.

Вона сміється й кидається мені на шию.

– Це найкращий день у моєму житті!

Я обіймаю її, вдихаючи запах її волосся, сонця й кориці з пиріжків.

– І це тільки початок, Юлю. У нас буде ще багато таких днів.

Вона сідає на покривало, бере пиріжок і одну з книжок. Її щоки рожеві, очі сяють, і я бачу – вона вперше за довгий час відчуває себе дитиною.

А я відчуваю, що роблю щось справді важливе.

Ми проводимо на вулиці майже весь день до вечора. Малюємо, співаємо, читаємо і граємо у футбол. Мирон знову нам допомагає. 

Сьогодні Юля так багато сміється, що я починаю перейматися, щоб не розболівся у неї живіт. А потім Мирон допомагає мені все зібрати, і поки Юля біжить вперед, ми йдемо позаду і розмовляємо. 

– Вона в захваті, – говорить він. – Завдяки тобі. 

– Ти теж допоміг, – усміхаюсь. – Показав чудове місце. 

– Але ж ідея була твоя. І боса вмовила ти, – додає Мирон. 

Я не встигаю нічого відповісти, бо помічаю Матвія на терасі. Він стоїть, сховавши руки в кишені штанів, і уважно за нами спостерігає. 

Стає дещо ніяково під його прямим поглядом, але я швидко беру себе в руки. 

– Тату, це було неймовірно! – кричить Юля і біжить до нього. Матвій дістає руки з кишень і підхоплює донечку на руки. Робить це так легко, наче вона пушинка. 

Мирон кидає на мене бічний погляд і тихо каже:

 – Бачиш? Навіть камінь може потроху танути.

Я усміхаюсь, але відповісти не встигаю, бо ми вже підходимо ближче.

– Як пройшов день? – питає Матвій, голосом, який намагається звучати суворо, але в ньому прослизає щось м’якше.

– Казково! Ми були на пікніку, малювали, читали, співали і ще я забила три голи! – захоплено розповідає Юля. Її щічки палають від емоцій.

Матвій піднімає брови, трохи здивовано. Здається, не пам’ятає, коли востаннє чув її такою живою.

 – Три голи – це серйозно, – каже він. – Мені треба буде тренуватись, щоб не відставати.

Юля сміється й знову обіймає його. Потім, не чекаючи дозволу, спритно зістрибує з його рук і біжить у дім, кричачи на ходу:

– Я розповім усе Ользі Василівні! Вона буде вражена!

Тиша настає майже одразу, щойно її кроки зникають у глибині дому.

Мирон киває мені, даючи зрозуміти, що піде теж, залишаючи нас із Матвієм наодинці.

Ми стоїмо вдвох біля тераси. Я ще тримаю в руках плед, він спокійно дивиться в мій бік, але без того холоду, що був у перший день.

– Вона сьогодні на себе не схожа, – нарешті каже він.

– Вона щаслива. Це був чудовий день, але їй не вистачає вас, – додаю я м’яко.

Він трохи зводить брови.