- Глава 6 -

Я проводжаю поглядом фігуру Матвія, яка зникає за аркою веранди, і лише тоді відпускаю затамоване дихання. Юля все ще тримає мене за руку, її пальчики тремтять.

– Все добре, – тихо повторюю я, нахиляючись до неї. – Ти нічого поганого не зробила.

Вона не відповідає, лише стиха киває, але по її обличчю видно – вона знову повертається в свій звичний стан: замкнута, обережна, насторожена. Та, що вміє бути слухняною, щоби вижити у світі правил.

Ми мовчки заходимо до будинку. У повітрі вже немає того легкого, п’янкого запаху весни, ніби хтось закрив вікна й зашторив сонце.

На вечерю Юля майже не говорить. Їсть повільно, поглядає на мене крадькома. Я намагаюся усміхатися їй, але знаю, що вона знову заховала себе під щільний панцир.

Після вечері я проводжаю її до кімнати, допомагаю переодягнутись, вкриваю ковдрою, читаю казку, хоча бачу, що вона більше дивиться на мене, ніж слухає.

– Софіє, – шепоче вона вже з-під ковдри. – Якщо тато тебе вижене, ти візьмеш мене з собою?

Мене наче хтось б’є в груди. Я не знаю, що відповісти. Я нахиляюсь і цілую її в лоб.

– Нехай тільки спробує, – усміхаюсь їй. – Я нікуди не піду. 

Вона стомлено усміхається й заплющує очі. Мені так шкода цю дівчинку, що серце болить. Я бачу в ній себе, і це ще гірше, бо мені не варто до неї прив’язуватися, але я вже це роблю. 

Коли вона засинає, я виходжу з її кімнати й повільно прямую до кабінету Матвія. Двері зачинені, тому я стукаю.

– Заходьте, – долинає його голос.

Я втягую повітря й відчиняю двері.

Кімната напівтемна. Єдина лампа горить над письмовим столом. Матвій сидить, як завжди, рівно, зібрано. Але в його погляді цього разу щось інше – не злість, не холод, а щось геть інше. Втома?

– Ви хотіли зі мною поговорити? – питаю спокійно.

– Так, – відповідає він і киває на крісло навпроти. – Сідайте.

Я сідаю. Ми мовчимо кілька секунд. А тоді він каже:

– Ви маєте звичку порушувати правила, Софіє.

Його голос не гнівний. Але я розумію, що це попередження. Я тримаюся впевнено.

– Я маю звичку дбати про дітей. Навіть якщо це іноді не збігається з вашим уявленням про порядок.

Матвій нахиляється вперед. Його очі темні, уважні.

– А ви впевнені, що знаєте, як краще? У цьому домі все побудовано на безпеці. І не тому, що я параноїк.

– А чому? – не витримую. – Що сталося такого, що ви боїтеся світу за межами паркану?

Матвій мовчить. У його погляді промайнула тінь. Він ніби вагається – сказати чи ні.

– У мене були причини, – нарешті каже. – І деякі речі краще не знати. Поки що. Я ще не вирішив, чи можна вам довіряти. 

Його голос твердий, але спокійний.

– Я хочу тільки одного – щоб Юля була в безпеці, – карбує. 

– А я – щоб вона була щаслива, – відповідаю я так само емоційно.

Наші погляди зустрічаються. Напруга тягнеться кілька секунд.

– Ви смілива, – каже він. – Може, навіть занадто. Але Юля справді вас любить. І я бачу, як вона змінюється.

Він робить паузу.

– Отже, у вас буде дозвіл на щоденні прогулянки. У межах саду. Мирон буде поруч.

Я здивовано кліпаю. Він це серйозно? 

– Дякую. Я…

– Не дякуйте. Це компроміс. Я теж хочу, щоб моя донька була щасливою. Наскільки це взагалі можливо в ситуації, що склалася.  Але пам’ятайте: один крок не туди – і ми знову повернемось до режиму.

Я мовчки киваю. І вже майже встаю, коли чую:

– Софіє…

– Так? – я дивлюсь на Матвія і ловлю себе на думці, що зовсім його не розумію. Він дивний. Це факт, але він любить свою доньку. 

– Ви не боїтеся мене? – питає, а я завмираю. Доволі дивне запитання від чоловіка, який взяв мене на роботу. 

– Ще не вирішила, – відповідаю. – Мені треба трохи більше часу, щоб зрозуміти, хто ви насправді. 

Я виходжу з кабінету, залишаючи його наодинці з власними думками. У мене і своїх багато, бо після цієї розмови я ще більше заплуталася в правилах цього дому. 

Але я щиро рада, що Матвій поступився. Це великий крок з його боку. 

У коридорі після розмови з Матвієм повітря здається важчим. Наче дім слухає, затаївшись. Я повільно прямую до своєї кімнати, намагаючись усвідомити щойно сказане.

Матвій… він не злий. Не безсердечний. Але у ньому щось зламане, ніби всередині нього є замок, що приховує багато таємниць.

Юля – виняток. Але навіть її він тримає надто міцно, бо боїться втратити.

Ранок наступного дня починається зі світла, що пробивається крізь фіранки, і лагідного запаху свіжої випічки, що тягнеться з кухні. Я прокидаюся з радісним передчуттям, що сьогодні все буде по-іншому.