- Глава 5 -

Поки Юля на заняттях, я можу займатися своїми справами. Але які можуть бути справи в геть чужому будинку, я поки не розумію. 

Пишу кілька повідомлень Олені про те, що влаштувалася, але жодного слова не кажу про заходи безпеки, які тут присутні. Вирішую з цим поки почекати. От буде вихідний, тоді і поділюсь своїми думками з подругою. 

Коли в Юлі закінчуються уроки, вона спускається вниз і здається мені трохи засмученою. Коли бачу її насуплені брівки, з'являється бажання пригорнути крихітку до себе і не відпускати. 

Вона дуже мила, але зовсім сама у цьому величезному будинку. 

– Чим хочеш зайнятися? – питаю у неї, коли разом сідаємо на диван у вітальні. 

– Не знаю, – замислюється. – Після уроків я зазвичай дивлюсь мультики, або граюсь у кімнаті. 

– А як щодо того, щоб піти на вулицю? Сьогодні чудова погода, – пропоную. 

– Катрін не дозволить – зітхає манюня. – Вона не хоче брати на себе відповідальність за моє життя. 

– Це як? – не розумію. – На вулиці тобі загрожує якась небезпека? 

– Не знаю. Можливо, – шепоче. – Подивимось мультики? 

Я не хочу дивитися мультики і не хочу, щоб Юля це робила. Зараз на вулиці чудова погода, і ми можемо влаштувати пікнік чи пограти в м'яча. 

– Вмикай, який хочеш, а я скоро повернусь, – усміхаюсь їй і йду шукати Катрін. 

Я маю якось домовитися з нею, що Юлі треба на вулицю. Це ж свіже повітря як-не-як. 

Я виходжу з вітальні, залишаючи Юлю перед телевізором. Її маленька спинка виглядає ще меншою на тлі великого шкіряного дивану. Вона не повинна так сидіти день у день – у цій тиші, без друзів, без ігор на свіжому повітрі. Вона ж просто дитина.

Мене дратує, що через чиїсь дорослі страхи вона позбавлена найпростішої радості – прогулянки. Я вперто прямую коридором у пошуках Катрін.

Її не важко знайти. Як завжди, вона стоїть біля одного зі столиків у холі, перевіряє щось у великому шкіряному нотатнику й водночас щось вказує покоївці.

– Катрін, – звертаюся до неї, коли вона помічає мене краєм ока.

– Слухаю, – коротко, без тіні усмішки.

– Я хочу вивести Юлю на свіже повітря. Надворі сонячно, тепло, а вона весь день у чотирьох стінах. Це не зовсім правильно для дитини її віку.

Катрін кладе ручку, повільно піднімає на мене погляд.

– Це питання вже неодноразово обговорювалося. І відповідь завжди одна: без дозволу Матвія Ігорьовича – жодних прогулянок.

– Я розумію, але… – намагаюся зберігати спокій, – хіба свіже повітря може бути небезпечним? Тут же територія закрита, охорона, паркан – що може трапитись?

Вона дивиться на мене з тією самою стриманою холодністю, яка вже починає дратувати.

– Це не ваша справа, Софіє. Ваше завдання – дбати про дитину в межах дозволеного. І якщо вам здається, що ви знаєте краще – ви помиляєтесь.

Я стискаю кулаки. От зміюка!

– Ви кажете “дбати про дитину”, але позбавляєте її елементарного. Радості. Свободи. Прогулянки! Це навіть не примха, це потреба.

Катрін зітхає, підходить ближче, знижує голос до шепоту, але тон залишається твердим:

– Ви тут новенька. Ви ще не бачили, що буває, коли правила ігнорують. Не змушуйте мене зв’язуватись із  Матвієм Ігорьовичем через дрібниці.

Я ковтаю клубок, що застряг у горлі.

– Тоді я сама з ним зв’яжусь! – випалюю. 

– Успіху, – здається, Катрін мої слова розсмішили. Вона йде геть, а я дістаю з кишені телефон і шукаю серед контактів номер свого роботодавця. 

Хоч би що тут приховували, хоча б як усе було складно – Юля заслуговує на щасливе дитинство. І на те, щоб хоч трохи побути просто дитиною, а не роботом. 

Я знаходжу в телефоні контакт “Матвій Ігорьович” і, не даючи собі часу на сумніви, натискаю “виклик”.

Кожен гудок здається вічністю. Я вже майже переконана, що він не відповість, як раптом чую знайомий голос:

– Слухаю.

– Добрий день, – намагаюся говорити спокійно, хоча серце гупає від хвилювання, – це Софія.

– Щось сталося?

– Ні. Тобто… не зовсім. Я хотіла з вами поговорити про Юлю.

– Що з нею? – у його голосі з’являється напруга.

– Нічого. Вона добре поводиться, все гаразд. Але... – роблю вдих, – вона весь день у приміщенні. І хотіла б трохи побути на вулиці. Я вважаю, що їй потрібне свіже повітря, рух, зміна обстановки.

Кілька секунд тиша. Я уявляю, як він зосереджено зводить брови, сидячи за своїм ідеально впорядкованим столом.

– Вам не вистачає справ, Софіє? – нарешті чую холодний, рівний голос. – Можемо знайти додаткові обов’язки, якщо у вас з’явився вільний час.

Я відчуваю, як дратуюсь.

– Це не про мене. Це про вашу доньку. Вона сумує. Їй нудно. Вона – дитина, а не частина вашого розпорядку, – випалюю.