- Глава 4 -

Закінчивши з одягом, я вирішую знайти цю таємничу Катрін і познайомитися з нею. Юля йде зі мною, і мене трохи бентежить те, що вона так близько. Наче намагається сховатися за моєю спиною. 

На кухні смачно пахне, а жінка років п'ятдесяти з гулькою на голові помішує щось у каструлі. 

– Це Ольга Василівна, – оголошує Юля, і жінка повертає до нас голову. Як тільки бачить дівчинку, широко усміхається. 

– Юлечко, – кухарка залишає в спокої каструлю і витирає руки об фартух. – А кого це ти привела?

Ольга Василівна мені подобається. У неї добре обличчя і щира усмішка. Жінка нижча за мене на цілу голову і доволі пухкенька, а це робить її ще милішою.  

– Це Софія, моя нова няня, – серйозно повідомляє Юля, хоча тримається за мій лікоть так, ніби боїться мене відпустити.

– Ой, нарешті! – радісно зітхає Ольга Василівна. – А то всі твої попередниці довго тут не витримували. 

Я ніяково усміхаюся.

– Сподіваюся, я витримаю, – жартую.

– Витримаєш, витримаєш, – махає рукою кухарка. – Головне – знайти спільну мову з Юлечкою. А з того, що я бачу, у вас уже непогано виходить.

Юля не каже нічого, лише притискається до мене ще сильніше. Її маленькі пальчики чіпляються за край моєї кофти.

– Я хотіла б познайомитися з Катрін, – кажу, переводячи погляд на Ольгу Василівну.

Та зітхає й трохи скептично піднімає брови.

– Вона, мабуть, десь на вулиці або перевіряє порядок у будинку. Але я можу покликати. Хоча… – вона дивиться на мене пильно. – Готуйся. Катрін – не цукор. Вона ж тут головна після самого господаря.

– А ви її не дуже любите? – обережно питаю.

Ольга Василівна знизує плечима.

– Не в тому справа. Вона – професіоналка. Але холодна, як крига. І правила для неї важливіше за все. Навіть більше, ніж для самого Матвія.

Я мимоволі хмикаю. Цікаво, ще суворіша, ніж він?

– А ви давно тут працюєте? – питаю, щоб хоч трохи розрядити обстановку.

– П'ять років, – гордо відповідає вона. – З того часу, як Юля була ще немовлям. І я бачила тут різне, повір. Але мені подобається моя робота. А ще, я люблю цю дівчинку, – лагідно гладить Юлю по голівці.

Юля трохи усміхається і нарешті відпускає мій лікоть.

– Ви класна, – кажу я Ользі Василівні.

– А ти – приємна дівчина. Сподіваюся, ти затримаєшся тут надовго. Матвій хоч і суворий, але справедливий. Просто бережи себе, добре?

Мене трохи дивує тон її голосу. Він добрий, але в ньому щось ще. Щось приховане.

Я не встигаю розпитати більше, бо в коридорі лунають чіткі, розмірені кроки.

– А ось і Катрін, – каже Ольга Василівна тихіше.

Я відчуваю, як Юля знову обережно притискається до мене. І розумію: зараз ми познайомимося з кимось, хто грає в цьому домі важливу роль.

У дверях кухні з’являється Катрін – висока, худорлява жінка з гострими рисами обличчя, прямою спиною й бездоганною зачіскою. Її волосся зібране в ідеальний пучок, а сірий діловий костюм сидить так, ніби зшитий на замовлення.

Вона ковзає поглядом по мені, наче сканує – швидко, але уважно. Зупиняється на Юлі, і її обличчя на мить пом’якшується, хоча усмішка так і не з’являється.

– Добрий день, – холодно вітається вона. – Ви Софія?

– Так, приємно познайомитися, – я простягаю руку.

Катрін дивиться на неї, мовби вирішує, чи варто відповідати на жест. Врешті-решт, стримано тисне пальці.

– Сподіваюся, ви ознайомлені з умовами перебування в домі, – одразу переходить до справи. – Я відповідаю за організацію простору, безпеку й дисципліну. Якщо вам щось буде потрібно – звертайтесь до мене. Але я очікую, що ви не створюватимете мені проблем.

– Добре, – коротко відповідаю, відчуваючи, як усередині знову напружуюсь.

– Юля має свій режим, і його слід дотримуватись без винятків. Прогулянки в саду – з дозволу. Доступ до кімнат на другому поверсі – заборонений. Жодних гостей, жодних пізніх виходів, і тим паче – втручання в справи, які вас не стосуються.

Вона говорить рівним, сухим голосом, наче читає правила на вході до монастиря.  Юля при цьому стоїть, опустивши голову.

– Ви зрозуміли мене? – перепитує Катрін.

Я киваю.

– Так. Зрозуміла.

– Гаразд. Тоді я вас не затримую, – і з цими словами вона розвертається на підборах і виходить так само стримано, як і з’явилась.

Двері ще не встигають зачинитися, як Ольга Василівна тихенько зітхає:

– І це вона ще була в хорошому настрої…

Я зиркаю на Юлю. Та знову ховається позаду мене, і мені стає гірко від того, що в цьому ідеальному домі дитина шукає захист у майже незнайомої людини.

– Ну що, мої хороші, – раптом бадьоро каже кухарка, – ви ж не підете звідси без смачненького? У мене щойно спеклися сирнички. З варенням! Юле, твоя улюблена полуничка!