- Глава 3 -

Я сиджу на задньому сидінні чорного Mercedes, вдивляючись у пейзаж, що пролітає за вікном. Серце гупає в грудях, і хоча я намагаюся заспокоїтись, напруга не відпускає.

Минулу ніч я провела без сну. Години тягнулися нескінченно довго, і в голові крутилися всі можливі сценарії: 

А що, якщо я не впораюся?

Що, якщо це не моє? 

Що, якщо це чергова моя помилка?

Але тепер, коли машина плавно рухається до офісу, зворотного шляху немає.

Водій, кремезний чоловік у строгому костюмі, мовчазно керує машиною, час від часу поглядаючи у дзеркало. Він не намагається завести розмову, і я цьому рада.

Через двадцять хвилин ми зупиняємося біля знайомої будівлі. Я виходжу, вдихаючи прохолодне ранкове повітря. Піднімаючись на другий поверх, вже знаю дорогу. Приймальня виглядає так само, як і вчора, але цього разу я вже не відчуваю такого дикого хвилювання.

Роблю глибокий вдих і заходжу в кабінет Матвія. 

Він сидить за своїм великим темним столом, уважно переглядаючи документи. Як тільки я заходжу, він піднімає погляд.

– Доброго ранку, Софіє, – вітається він спокійним, рівним голосом.

– Доброго ранку, – відповідаю, намагаючись виглядати впевнено.

Він жестом запрошує мене сісти. Переді мною лежить тонка папка з документами.

– Це наш договір, – говорить він, знову дивлячись на мене. – Тут прописані всі умови, ваші обов’язки, оплата та… деякі правила.

– Правила? – піднімаю брови.

– Так, – Матвій кладе руки на стіл. – Робота няньки в моєму домі має певні нюанси.

Я відчуваю, як напруження знову повертається.

– Наприклад?

Матвій трохи нахиляється вперед.

– У моєму будинку я ціную порядок і дисципліну. Юля – моя єдина донька, і її безпека та комфорт – понад усе. Ви повинні слідувати розпорядку дня, який вам буде надано. Також... – він робить паузу, – є деякі речі, які не слід робити.

Мені стає цікаво.

– Наприклад? – питаю.

Він злегка усміхається.

– Ви не повинні заходити в мій кабінет без дозволу.

Я киваю. Логічно.

– Ще одне: які б чутки чи розмови ви не почули в домі, не варто звертати на них увагу.

Я трохи напружуюсь.

– Чутки? – перепитую. 

– Це просто формальність, – швидко відповідає він. – Мій дім великий, у ньому працює персонал, і ви, можливо, почуєте якісь історії. Але це не має вас хвилювати.

Це звучить... дивно. Але я лише мовчки дивлюся на контракт.

– Також вам не дозволено приводити гостей. Раз на тиждень або два у вас буде вихідний і ви зможете займатися своїми справами. Головне, попередити мене заздалегідь, який це має бути день. Якщо у вас немає питань, можете підписати, – додає він.

Я беру ручку і пробігаюся очима по тексту.

“Робота няньки з проживанням, забезпечення всіма умовами, стабільна висока зарплата…”

Усе виглядає нормально. Але чомусь ці “правила” залишають у мені дивне відчуття.

Я на секунду затримуюсь, а потім все ж підписую документ. Матвій бере контракт, переглядає його, а потім задоволено киває.

– Ласкаво просимо в команду, Софіє.

– Дякую, – ніяково відповідаю. 

Я ще навіть не встигла оговтатися після підписання контракту, як Матвій підводиться з-за столу й спокійно каже:

– Водій сьогодні не потрібен. Я сам відвезу вас до маєтку.

Я кліпаю, не знаючи, що відповісти.

– Ви? – розгублено питаю.

– А що, це проблема? – він трохи піднімає брови.

– Ні, просто… Я думала, що у вас купа справ, – намагаюся знайти логічне пояснення.

Він злегка всміхається – майже непомітно.

– Це теж частина справ.

Його голос спокійний, але я чомусь відчуваю, що за цим стоїть щось більше. Можливо, він хоче впевнитися, що я не передумаю дорогою? Або ж переконатися, що я одразу усвідомлю, на що підписалася?

Так чи інакше, заперечень у мене немає.

Через десять хвилин ми вже сидимо в його чорному Range Rover. Машина пахне дорогою шкірою й чимось легким, ненав’язливим – його парфумами.

Водій переклав мою валізу сюди і залишився біля офісу. Якщо чесно, то їхати з ним мені було значно легше. 

Я мовчки вдивляюся у вікно, спостерігаючи, як міський пейзаж поступово змінюється на заміські дороги. Матвій мовчить. Він не з тих, хто заповнює паузи безглуздими розмовами. І це мене трохи дивує.

Я зітхаю й вирішую сама порушити тишу:

– Отже, що ще мені потрібно знати?

Він швидко зиркає на мене, а потім знову концентрується на дорозі.