- Глава 1 -

Я стою перед величезними скляними дверима офісу будівельної компанії, стискаючи вологі долоні в кулаки. Серце гупає в грудях, наче от-от вистрибне. Я роблю глибокий вдих і повільно видихаю, намагаючись заспокоїтися.

Сьогодні важливий день. Я прийшла на співбесіду на посаду помічниці директора. Ця можливість з’явилася завдяки моїй подрузі Олені, яка тут працює. Вона завжди вірила в мене більше, ніж я сама, і, здається, ще вчора запевняла: “Ти впораєшся, Софіє! Це місце точно твоє!”.

Я відчиняю двері і заходжу всередину. Просторий хол вражає сучасним дизайном: світлі стіни, мармурова підлога, велика рецепція з логотипом компанії. За стійкою сидить усміхнена дівчина.

– Доброго дня, – кажу я, намагаючись надати голосу впевненості. – У мене призначена співбесіда.

– Доброго дня. Назвіть, будь ласка, своє ім'я, – усміхається мені.

– Софія Мельник, – кажу, оглядаючись. 

Вона доброзичливо киває і просить зачекати. Я сідаю в м’яке крісло і хапаю телефон, щоб хоч трохи відволіктися. Але пальці тремтять, тому відкладаю його і починаю роздивлятися офіс.

Через кілька хвилин до мене підходить чоловік у строгому костюмі. Його погляд зосереджений, але не суворий.

– Софія? – запитує він.

– Так, – швидко встаю, витягуючи руку для стискання.

– Я Андрій Вікторович, заступник директора. Я проведу вас до кабінету. 

Я слідую за ним, намагаючись не видати хвилювання. Цей Андрій доволі привабливий чоловік. Високий, широкоплечий. 

Ні, я не роздивляюсь його в плані романтичних стосунків. Просто хочу відволіктись від думок про майбутню співбесіду. 

Ми піднімаємось на другий поверх і опиняємось у просторій приймальні. Тут всього одні двері, які ведуть у кабінет директора. Далі коридор, і що там я – поки не знаю. 

– Вам треба почекати тут, – Андрій люб'язно мені усміхається. – Як тільки Матвій звільниться, він прийме вас. 

– Добре. Дякую. 

Я сідаю на м'який білий диван і складаю руки на колінах, як слухняна дівчинка. Бачу легку усмішку на вустах Андрія, а тоді він мене покидає. 

Я глибоко вдихаю і повільно видихаю. Чекати – найгірше. Що довше я сиджу тут, то більше мої думки плутаються, а хвилювання наростає.

Підводжу голову і ще раз роздивляюся приймальню. Простора, стильна, з мінімалістичними меблями й великим панорамним вікном, крізь яке видно жвавий рух на вулиці. На столі секретаря – кілька акуратно складених папок, комп’ютер і чашка з недопитою кавою.

Я беру телефон, але цього разу не для того, щоб відволіктися – перевіряю час. Минуло лише п’ять хвилин, але здається, що ціла вічність.

Раптом двері кабінету відчиняються, і звідти виходить чоловік у темно-синьому костюмі. Він високий, з темним волоссям і впевненими рухами. Його погляд швидко ковзає по мені, а тоді зупиняється.

– Софія Мельник? – голос спокійний, але відчувається сила, що йде від нього. 

– Так, – я знову підводжуся, намагаючись не нервувати.

Матвій Бондар кремезний. На цілу голову вищий за мене і широкий у плечах. Костюм сидить на ньому ідеально, підкреслюючи все, що треба.

– Проходьте, – він робить жест рукою, запрошуючи мене до кабінету, а я виринаю зі своїх роздумів і йду за ним. 

Я заходжу всередину, і перше, що помічаю, – величезний стіл з темного дерева. Величезне вікно позаду нього відкриває краєвид на місто. Одна зі стін заставлена книжковими полицями, а поряд стоїть стильний шкіряний диван.

Матвій, директор компанії, сідає у крісло і жестом запрошує мене зробити те ж саме.

– Отже, Софіє, розкажіть трохи про себе, – каже він, складаючи руки перед собою.

Я роблю ще один глибокий вдих. Час діяти.

Розтуляю пересохлі вуста, але не встигаю нічого відповісти, тому що двері до кабінету відкриваються і до нас вривається схвильована жінка років тридцяти. 

– Матвію Ігорьовичу, я не можу знайти Юлю! – випалює вона і практично згинається вдвоє під грізним поглядом свого боса. 

Я не знаю, хто така Юля і чому її треба шукати, але вся ця ситуація трохи відволікає мене від власних страхів. 

Я завмираю, спостерігаючи за цією сценою. Жінка, явно секретарка чи асистентка, виглядає так, наче от-от провалиться крізь землю. Матвій Ігорьович зціплює щелепи, його обличчя залишається зовні спокійним, але я помічаю, як напружуються м’язи на скронях.

– Ви шукали її всюди? – його голос низький і контрольований, але відчувається, що він на межі.

– Так! Я обійшла весь офіс, запитала всіх, хто міг її бачити, але… Вона просто зникла!

Юля... Хто така Юля? Чому всі так панікують?

І тут я бачу, як в очах Матвія пробігає щось схоже на страх. Він підводиться так різко, що крісло від’їжджає назад.

– Закрийте всі виходи, нехай ніхто не покидає будівлю, – наказує він. – Дитина не могла вийти сама.

Дитина?