Розділ 22

Що не кажіть, а замок я собі чудовий захопив. Приємно оку. Товсті, високі мури. Широкий рів… Просторий двір. Донжон одним тільки виглядом вселяє повагу. А прапор так і майорить на вітрі. Зовсім не те, що облаштування задрипаного села, яке навіть після всіх вкладених у розбудову коштів і праці так і залишилося селом. Цікаво, як вони там без мене? Кам'яну стіну хоч почали вже будувати, чи батько за ворота — дівки в танок? Послати кого подивитися? А, до речі, непогана думка. Пара воїнів уже не впливає на ситуацію, — на стінах скоро горошині ніде впасти буде, особливо, якщо я ще разів зо два-три так вдало за підкріпленням схожу, — а душа заспокоїться. Своє, як-не-як, рідне, можна сказати.

Дивлюся на всі боки, прикидаючи, кого призначити гінцем, і ловлю погляд Лії.

— Дозвольте потурбувати, мілорде?

— Звичайно, — киваю милостиво шпигунці. — Які новини?

— Ваш замок ось-ось візьмуть в облогу загони графа Тализіна, чисельністю 76 бійців, і барона Мереж, чисельністю 59 бійців. Обидва загони зазнали суттєвих втрат, але переважно серед легкої піхоти. Важкі арбалетники та латники — багато поранених, але практично без втрат. Облогу не знімуть, оскільки чекають на підкріплення. На підході загони маркіза Клеменсі — близько 120 бійців і барона Рунге — 164 бійці.

— Зрозумів. Дякую за службу.

— Рада старатися, мілорде.

Шпигунка йде, поступаючись місцем Рисі. Скаут, судячи з блискучих очей, має приємне повідомлення.

— Слухаю тебе?

— Мілорде, під час вашої відсутності ворожий шпигун зробив спробу пробратися у фортецю і отруїти криницю. Але був вчасно помічений та спійманий. Які будуть розпорядження щодо нього? — Риса вказує на худорлявого хлопчиська, що стоїть трохи віддалік між двома скаутами.

— Розпорядження?

А ось тут треба подумати. Страти чи помилувати? З одного боку в мене залишилася тільки Лія, тому саме час перейматися кількістю шпигунів. А з іншого боку, де гарантія, що перевербований шпигун буде мені вірний, а не втече при першій же нагоді з усіма отриманими відомостями? Ні, так ризикувати я ще не готовий. Але й страчувати майже дитину рука не піднімається. О, придумав.

— У в'язницю його. Чого приміщенню даремно пустувати? Нехай посидить поки що. Тільки нагодувати не забудьте. Може, знадобиться ще.

— Як накажете, мілорде.

— Так і накажу.

Оглядаю далі своє військо. Загалом тримаються бадьоро. Одна лише сумна фізіономія псує загальну картину. І без того висі вуса зараз нагадують приспущені прапори у безвітряну погоду.

— Пане Яне, — кличу Шпичковського. — Чого не веселий, чого сумуєш?

— Відверто? — неохоче відповідає шляхтич.

— Само собою. Які таємниці між друзями?

— Нудно тут, пане Антонію… Ні випивки, ні жінок. Мов у рекрути потрапив. Додому хочу.

Ну от і рішення.

— Тоді дозволь розвеселити тебе. Я якраз думав, кого на Полісся відправити.

— Мене? — мало не підскочив від радості поляк, підкручуючи вуса. — Я готовий хоч зараз.

— Домовилися. З собою кого візьмеш?

— Пана Заглобу, — не замислюючись, відповідає. — Йому, як я чув, теж набридло сидіти безвилазно в цих стінах.

— Добро… — чіпляю поглядом шляхтича і жестом підкликаю до нас.

— До ваших послуг, пане Антонію.

— Маю важливе доручення, — починаю здалеку, пам'ятаючи запальний характер Заглоби. — Дуже важливе. Ось, гадаю, кому доручити?

— Якщо не депешу з кур'єром відправити… — серйозно відповідає, — для цього старуватий я вже. А все інше виконаю у найкращому вигляді. Пан може не сумніватися.

— Депешу, — киваю я. — Тільки не галопом. Час терпить.

— Ну, якщо не галопом… — знизує плечима Заглоба. — Тоді, розпоряджуйтесь мною на власний розсуд.

— У Полісся треба з'їздити, — кажу неквапливо і бачу, як заблищали очі Заглоби. — Туди депешу відвезти, а звідти — прислати всіх п'ятигірців, черкесів та десятка півтора панцирних козаків на допомогу. По дорозі — заглядайте в села валькірій і наймайте стільки провідників скільки зможете. Їх, потім, також усіх сюди направите. Самі можете залишитися на Поліссі, а мені з загоном пришліть Цепеша. У Поліссі і без нього досить досвідчених воїнів, а мені тут потрібен тямущий комендант замку.

— Можеш не сумніватися, пане Антонію, — повторює пан Заглоба. — Буде виконано у найкращому вигляді.

Поляки кланяються і, перемовляючись, йдуть сідлати коней.

Ну, що ж, з основними питаннями розібрався, можна й перекусити чим бог послав.

А, ні… Ще не все.

Дивлячись, як збираються в дорогу товариші, до мене підходить Лонгінус Підбіпента.

— Перепрошую, вашмость, але чи не можна запитати, а куди це ви відправляєте моїх друзів?

— Можна. У Полісся. Пан хоче приєднатися до них?

— Ні, — хитає головою литвин. — Там усі замирилися, і мені доведеться ще довго чекати, коли трапиться нагода виконати обітницю.