Розділ 20

Що у нас там із підвищеннями?

Ага, колишні розбійники готові стати мисливцями, а десяток мисливців, у свою чергу, можуть піднятися до лучників. Добро… Шпигунка, з розряду новачків дослужилася до «досвідченої». Третій слідопит — переходить у скаути. Що також непогано. Якщо одна впоралася, то втрьох вони точно не проґавлять ворожих шпигунів. Дванадцять селян набралися достатньо досвіду, щоб перейти в ополченців. І парочка ополченців перетворюється на мечників. Непогано для однієї битви.

О, і в мене накапало… Беру вміння «наставник». Тепер це найважливіший напрямок. Оскільки час одинака майже минув. Як то кажуть, один у полі не воїн. Ну, майже…

— Лія, — кличу шпигунку. — Ти не могла б простежити за ворогом? Щоб зрозуміти, які у них війська і на що очікувати найближчим часом, з урахуванням кількості поранених.

— Як накажете, мілорде.

— Тільки не ризикуй марно. Пам'ятай, що ти в мене одна така.

— Дякую за турботу, мілорде, — червоніє від задоволення дівчина. — Я обережно...

Шпигунка йде, зате підходить Іридія.

— Мілорде, ви дозволите?

— Звісно, ​​ми ж друзі. З перших днів, можна сказати, разом. Що в тебе? Виглядаєш стривоженою. Щось сталося?

— Ні, мілорде... Я просто подумала... Мені здається... — амазонка переступає з ноги на ногу, як учень біля дошки.

— Іридіє, кажи, як є… не підбирай слів.

— Дякую… Я подумала, мілорде, що можу принести більше користі усім, ніж сидячи в замку.

— Так? І як саме?

— Дозвольте покинути вас.

— Цікавий початок… — тепер моя черга дивуватися. — А що так?

— Сидячи в замку, я лише один боєць із багатьох. А лише за три дні шляху звідси починається королівство Амазонок. Я далеко не остання у Великій раді сестер. І гадаю, могла б привести вам непогане підкріплення. Що скажете, якщо з півсотні сестер списа приєднаються до вашої армії?

— Звучить настільки добре, що мені навіть нема чого сказати. Ти справді можеш це зробити?

— Якщо дасте хоч тисячу монет, то приведу й більше.

— Годиться. Тримай… — простягаю амазонці два пузаті мішечки. — Допомога потрібна?

— Дякую. Впораюся…

— І все ж візьми хоч одного п'ятигірця на допомогу.

— Добре. Як накажете.

Дівчина ховає гроші та відкланюється.

«Амазонка Іридія та один п'ятигірець залишають ваш загін»

 Добро. Мені, до речі, теж не завадить потурбуватися про поповнення. Є одна думка, підглянута в тих пророчих снах, що переслідували в минулому. Раніше було не до неї, а тепер — сам раз. Замок захищений настільки, наскільки це можливо. Вороги ще не скоро зберуться на наступний штурм, отже, і моя присутність тут не обов'язкова.

Входжу в меню загону та переводжу в гарнізон усіх, крім Меліси та парочки п'ятигірців. Можна обійтися і без них, але мало як може обернутися — краще підстрахуватися.

— Риса, — кличу до себе колишнього слідопиту. — Пам'ятаєш, ми зустрічали орду варварів?

— Так, мілорде.

— Як на твою думку, де їх зараз шукати?

— Орда кочувала на південь, до моря.

— До моря, значить. Добре. Дякую.

— До ваших послуг, мілорде.

— Пане Заглоба! — підкликаю старого шляхтича, що дуже доречно трапився на очі.

— Слухаю тебе, пане Антонію. Ох і знатна була битва, присягаюсь ликом Діви Марії. Чудово повеселилися. Знай наших! Як вважаєш, це привід перекинути пару-трійку кухлів?

— Цілком. Але ти не поспішай. Мені твій тверезий розум і розсудливість потрібні. Маю відлучитися на якийсь час... Не заперечуєш, якщо, за своєї відсутності, призначу тебе старшим над замковим гарнізоном?

— Матиму за честь… — обличчя шляхтича буквально променіє від задоволення. — Можеш не сумніватися, пане Антонію. Не підведу. І жодної краплі не вип'ю до твого повернення.

— От і добре, пане коменданте...

— Пане бароне! — махаю до фон Ройтенберга.

— Так, мілорде?

— Чи не будете ви так люб'язні, щоб позичити на якийсь час свого списа?

— Списа? — перепитує лицар з деяким подивом. — Звісно. Он біля стіни. Сподіваюся, він потрібен вам для чесного бою.

— Можете не сумніватися...

Уві сні я бився списом. І нехай це лише сон, але краще підстрахуватися. Запас кишеню не рве і на комірі не висить.

Ніби нічого не забув. Можна вирушати.

Підкликаю Мелісу, вибраних п'ятигірців і, віддавши уявне розпорядження, вже звично опиняюся разом з ними за стінами замку. Зовні він здається ще більш неприступним. Що не кажи, а мені просто пощастило, що вдалося захопити його без кровопролиття. Тільки тепер, згадуючи вчорашній бій, розумію, яка то була авантюра. Дійди до штурму — всіх би тут і поклав.