Розділ 19

Знатно спалахнуло. Полум'я злетіло мало що не в рівень зі стінами. Гаси, не гаси — у такому вогні навіть метал покрутить, а дерев'яні частини згорять дощенту. Отже, як мінімум зо дві доби я виграв. Якщо не полізуть на штурм з одними драбинами. Є час покращити гарнізон, а то й поповнити. Але все це завтра. А зараз – спати, спати…

«Ку-ку-рі-ку!»

— О ні! Убийте хтось цю наволоч!

— Кого, мілорде?

Розплющую очі, в ногах сидить Меліса і стурбовано дивиться на мене.

— Наснилося щось?

— Угу... — розуміючи, що поспати більше не вдасться, протираю очі і потягаюся. — Як тут у нас? Все спокійно?

— Так, мілорде. Вороги півночі гасили пожежу, але башта все ж таки згоріла майже вся. Простіше нову побудувати, ніж відремонтувати.

— Ну і добре. Час наш союзник. А гарнізон як?

«Ніч пройшла спокійно, — замість Меліси увімкнувся мій секретар. — Ваші воїни добре відпочили і більшість поранених готові повернутися у стрій. А новачки, що слухали порад ветеранів, заслуговують на підвищення»

Люблю це повідомлення.

Заглядаю у меню гарнізону. Ага, 12 селян доросли до стрільців. Чудово. І ще один слідопит готовий стати скаутом. Переводжу… Захист таємниць зараз набагато важливіший за швидкість пересування. Розберемося з облогою — насамперед змотаюся в королівство Валькірій і наберу ще провідників.

«У замок пробрався шпигун графа Тализона, — немовби підслухав думки, секретар. — Ваш скаут вчасно помітив його і спробував захопити. На жаль, живим взяти його не вдалося. Шпигун, розуміючи що попався, наклав на себе руки»

Ось так, навіть… Тим більше, потрібно більше скаутів. Може, швидше діятимуть.

— Мілорд! — у дверях з'являється пан Заглоба, що трохи захекався. — Перепрошую за те, що турбую в таку рань, але ті лотри, пся крев, здається, йдуть на штурм.

— А як же вони збираються влізти на стіни без вежі?

— За допомогою драбин… — старий шляхтич обертається, немов у нього за спиною вже маячать вороги. — Та що я переказуватиму. Ідіть, самі все побачите.

— Розумно ...

Добре спати не роздягаючись. Підхопив шолом, надів перев'язь із мечем, щит на руку і готовий.

Нечутний усередині шум, зовні гуде, як потривожений вулик. Збігаю на стіну, і бачу, що Заглоба недаремно мене кликав. Вороги — п'ятьма колонами, несучи довгі сходи, вже долають захисний рів. І жодна стріла чи куля не летить їм назустріч.

— Загін! До бою! Усі на стіни! Лучники! Не чекати команди!

Взагалі всі вже й так тут. Просто не стріляли без наказу.

Добре захищатися, коли у загоні більшість лучники та арбалетники. Просто, любо-дорого дивитися, як на атакуючих відразу посипалася ціла злива стріл. Насамперед викошуючи тих, що несуть сходи і не можуть прикриватися щитами.

Вороги падають, як підкошені, але місце вбитих і поранених займають товариші, і лише прискорюють крок. Все-таки їх доволі багато. А мої стрільці здебільшого новачки. Так що далеко не кожна стріла летить у ціль. Та й мисливські стріли з широкими листоподібними наконечниками, на відміну від арбалетних болтів, не можуть пробити кольчуги і тим паче — лати. Так що переважно викликають лише хвилинне неприємне відчуття, а не завдають ран. Реальна шкода тільки від арбалетників. А їх лише десяток, і перезарядка дуже тривала.

— Бах! Бах! Бах!

Це заговорили пістолі п’ятигірців та поляків. Відстань ще далека, але все ж кулі не мисливські стріли. Якщо не вбивають, то поранення завдають та затримують просування ворога.

Але і це не критично. Штурмові загони таки добираються до стін, опиняються в «мертвій» зоні і встановлюють драбини.

Тепер, щоб поцілити, лучникам доводиться висовуватись за зубці мало не до пояса, чим не можуть не скористатися ворожі стрілки. Раз у раз, лунає зойк болю, і хтось із моїх бійців, важко осідає чи вивалюється назовні. А вгору вже лізуть латники.

Що ж, настав час і нашим мечникам показати, на що здатні.

Я, Лонгінус, Шпичковський, фон Ройтенберг і маркіз де Бюсі — тобто ті, хто має найбільш міцні обладунки — стаємо перед сходами. На допомогу кожному надаю латника і п'ятигірця. Іридія, Меліса, безземельні лицарі, три фурії та шість валькірій займають другий ряд і страхують нас. Готові вступити у бій, якщо когось сильно поранять чи відтіснять. Решту поки в бій не пускаю, притримую в резерві, доручивши командування над ними пану Заглобі. Старий шляхтич уже не такий міцний у руці, зате голова, незважаючи на поранення, варить незле. Та й великий досвід дається взнаки…

Над стіною показується шолом ворожого латника, і я, без затій, встромляю меч у роззявлений у крику рот. Латник захлинається кров'ю і лантухом летить униз. Перший пішов, другий приготуватися... Врахував помилку товариша, і над обрізом стіни спершу показується край щита. Рубати його мечем немає сенсу, тож я даю ворогові можливість піднятися ще на щабель, а потім б'ю по щиту ногою. Не втримавшись, і другий ворог, з криком, злітає вниз. Висота, звичайно, не така, щоб вбився, але і того вистачить на якийсь час вгамувати жвавість.