Розділ 18

«Загін Лонгінуса Підкуйп’яту вступив у бій»

Чорт! Не встиг! А чи не можна мені до них приєднатися? Адже та хмара пилюки, що попереду, точно не піщана буря. Алло, гараж? Угу, а у відповідь тиша… Не можна, отже. Що ж, на чому ще вчитися, як не на власному досвіді, який син помилок важких.

Притримую коня, тепер поспішати нікуди. Подобається, не подобається, а доведеться задовольнятися роллю стороннього спостерігача. Сподіваюся, наші не в надто крутий заміс потрапили.

Хвилини течуть повільно, наче остигла патока. М-да… недаремно подейкують, що наздоганяти і чекати — найважча доля. Набагато легше було б опинитися в бою.

Ага, схоже, справа до розв'язки йде. Суєта попереду почала вщухати. Хто ж переміг?

«Загін Лонгінуса Підкуйп’яту переміг. Неповоротні втрати 12 лісових розбійників. Поранено — 40 розбійників. Ваші люди заробили 800 пунктів досвіду та 320 талерів. Деякі з них гідні підвищення. Взято в полон 5 важких арбалетників Сергент, 4 стрільця Сергент. Маркіз Клеменсі врятувався втечею»

Ай, та литовець! Ай, та сучий син. Молоток. Такий обмін мені подобається.

— Доброго здоров'я, мілорде... — неквапливо, даючи коню відпочинок, наближається до мене пан Лонгінус. Все такий самий довгий, в руках якого дворучний меч здається парадним кинджалом. — Перепрошую, вони змусили нас. Я не хотів, пробував ухилитися, але загін маркіза рухався швидше. Довелося встрявати у бійку.

— Не варто вибачень, друже. Ти молодець. Добре бився. Як там, із твоїми головами? Не трапився випадок?

— На жаль, — похмуріє обличчя литовського лицаря. — Фортуна, як і раніше, до мене не прихильна.

— Нічого, цей бій у нас далеко не останній. Усміхнеться ще доля. Ти вже повір.

— Тільки вірою й рятуюсь.

«Пан Лонгінус, 97 лісових розбійників, 5 латників та 12 ополченців бажають приєднатися до вас. Прийняти? Та ні?»

Звісно ж, прийняти.

«У вас у полоні перебуває 5 важких арбалетників Сергент та 4 стрільці Сергент. Бажаєте відпустити, залишити в полоні чи завербувати?»

Спробую запропонувати хлопцям службу. Після того, як їхній командир ганебно втік з поля бою, навряд чи в них надто сильна відданість.

«5 важких арбалетників Сергент і 4 стрільці Сергент згодні вступити до вас на службу»

Супер. Про таке підкріплення я й не мріяв. У тому сенсі, що стрільці, себто — лучники, ідеально у тему. А що там про підвищення повідомлялося? Відкриваю меню загону. Ще краще. Відразу 30 розбійників готові стати ландскнехтами чи мисливцями. Ландскнехти, звичайно, дуже добре, але зараз я все ж таки наголошую на далекобійних юнітів.

— Підвищити до мисливців.

Не прогадав. Обладнання у хлопців так собі, практично не набагато міцніше за розбійницькі шкіри — шкіряні штани і камзоли, облямовані бахромою. Зате тисові луки вищі за всіляку похвалу. З того розряду, якими свого часу англійці викосили весь цвіт французького лицарства. Чи навпаки? Не пам’ятаю точно. Ну і не суть…

— Загін! Висуваємось... Важко поранених взяти на руки. Легко поранені — потерпіть. За кілька годин будемо в замку, там вами займеться лікар. А поки що, — знімаю з пояса флягу, отриману від чарівника-пасічника, з цілющим медом. — Зробіть по ковтку. Підбадьорить.

Трясця... Як нещодавно все це було, а здається — у минулому житті.

З урахуванням безлічі поранених до замку дісталися вже затемна. За стінами панував спокій, а перед ними так само стукали сокирами будівельники штурмової башти. Звісно, ​​треба з цим щось робити. Отже, сон для мене особисто, сьогодні скасовується.

Всередину замку потрапили вже зовсім буденно. Людина така влаштована, що в житті, навіть ігровому, до всього звикає швидко. І те, що вперше захоплює, після повторення стає буденним. Як заходи сонця. Та гарно, так — є чим потішити око, але розуміння того, що так було і буде завжди дуже швидко приглушує фарби на полотнах, що малюються природою.

Стіни потопають у нічній темряві, ледь вимальовуючись зубцями на тлі зоряного неба. Усередині на площі горить кілька багать. Над якими, у великих чанах готується, судячи з часу, вже сніданок.

— Лія, — підкликаю до себе шпигуна, доки новоприбулі визначаються на нічліг, а пораненими займається Кирило та Меліса. — Ти була за стінами? Як там? До будівництва можна підібрати непомітно?

— Я б змогла, мілорде.

— А я?

— Ви… — дівчисько смішно морщить носик. — Ви швидко всьому навчаєтесь. Думаю, що цілком можливо. Тим більше, вороги впевнені, що замкнули нас надійно і не чекають нічого подібного. А що? Може, все-таки пошлете мене?

— Ні. Не хочу тобою ризикувати. Більше шпигунів у мене поки немає.

— Дякую за турботу, мілорде... Але мені хотілося б помститися за смерть подруги.

— Розумію. Але ще раз ні. Краще тут пильнуй. Поки скаутів нема, на тебе вся надія.

— Прошу пробачити, що не в свої справи лізу, — не відстає дівчина. — Але мені здається, що Клара вже цілком спроможна взяти на себе роботу скаутів.