Розділ 17

Чекати довелося не довго. Тільки-но ми з Мелісою присіли біля вогнища, щоб перекусити (ага, в таверні був, а крім кухля пива нічого не здогадався замовити), як на дорозі спершу з'явився маркіз де Бюсі, трохи позаду з веселим гомоном тупотіли ополченці, а за ними — важко крокували латники.

— Пане Лонгінусе, — покликав я литовського шляхтича. — Знаю, як вам не терпиться в бій, і все ж таки змушений просити про послугу.

— Не треба просити, пане Антонію. Просто накажіть. Я не новачок у ратній справі і розумію, що командиру часто доводиться віддавати розпорядження, які не всім подобаються. Війна не сейм, тут «вето» не можна кричати. Бо дисципліна має бути у всьому. А інакше це буде не військо, а розбійницька ватага.

Зазвичай небагатослівний шляхтич, видавши таку тираду, вклонився і замовк. Схоже, щонайменше на день.

— Добре. Дякую за розуміння, — я все ж таки вирішив прояснити ситуацію. — Наш замок обложив колишній власник. Мені треба поквапитися туди, а з цим пішим збродом, якому ще лише доведеться стати військовим загоном, я буду плестись дня два... Тому, прошу вас очолити їх і привести у Стікс. Сам же — поскачу вперед із кіннотою. Вам, щоб веселіше марширувалося, залишу одного слідопита

— Як накажете…

«Лонгінус Підбіпента, 5 латників, 12 ополченців та один слідопит покидають ваш загін»

 От і добре, кобила з воза — бабі легше. У сенсі, навпаки.

— Загін! По конях!

Так, піший кінному не товариш... Вихором помчали... Забувши, що хто поспішає, той людей смішить.

 Я навіть не збагнув, звідки вони вискочили. Та й не лише я — слідопити не помітили. Втім, це вже не має значення.

— Стій! Стій!

Попереду виникло з півтора десятка бородатих мужиків зі списами та луками, на чолі з однооким здоров'яком, на буйних, розпатланих патлах якого лелека міг би вільно звити гніздо. А з обох боків підбігали ще. Багато… На око, понад сотню.

— Стій!

— Ну, стою… — притримав я коня, до вуздечки якого одразу потяглося кілька рук. — Чого тобі, бідолахо.

— Так, це… — мужик потягнувся до голови, але не пригладив волосся, а ще більше скуйовдив. — Платити треба…

— За що?

— Так, за проїзд.

— І багато? — поцікавився я, не бажаючи вплутуватися в непотрібну сутичку і гаяти час. Все одно за розбійників ні досвіду, ні грошей не дадуть.

— Сто… — не дуже впевнено вимовив одноокий.

— Сто чого?

Ватажок розгублено озирнувся на своїх товаришів і вимовив зовсім невпевнено.

— Так, срібла… чого ж іще?

Цікаво? Це що, я в них перший клієнт? Ще не освоїлися мужички з ремеслом розбійним.

— Сто талерів, значить?

— А я про що?

— Ну, гаразд… — тягнусь рукою до пояса. — А скажи, любий. І багато ви таким чином заробляєте? У місяць? А то, може, я теж приєднаюся до вас?

— Ги… — шкіриться ватажок і показує рукою на своє воїнство. — Дивись, як розбагатіли… Одну свитку на трьох носимо, і хлібом шестеро пригощаються.

— Чого ж тоді в розбійники подалися?

— Звичайно, не від доброго життя, — знову кудлатить волосся одноокий. — А що залишається? Сіє і жне мужик, а хліб їсть пан. Свій — оброк знімає, а чужий — ще й доплатити норовить, батогами. Отож і виходить, що одна нам доля — на шлях, грабувати.

Ну, цю байку я, припустимо, не вперше чую. Але ідея є.

— А якщо я вам покладу, скажімо, чотири сотні срібла… під мою руку до загону підете?

— Скільки? Чотири сотні? — здивовано перепитує отаман, у якого від нечуваної суми розумовий процес дав збій.

— В тиждень! — добиваю я розбійника небаченою щедрістю.

— За тиждень… — луною повторює одноокий і бухається навколішки. — Пане! До кінця віку на тебе будемо молитися. Веди нас, куди хочеш. Життя не пошкодуємо…

— От і славно… Тримай… — кидаю йому гаманець. — А наказ вам такий буде. За нами загін піший йде, на чолі високий, як колодязний журавель лицар. До нього і приєднайтесь. Згода?

— Згода, — киває колишній розбійник, як немовля притискаючи до грудей гаманець із грошима. — Не сумнівайся, пане. Все, точнісінько виконаємо.

— Тоді не прощаюся. Побачимося…

«Ваш замок тримають в облозі загони графа Тализона і барона Мереж. Мораль гарнізону 85%. Люди дуже стурбовані вашою відсутністю. Бажаєте приєднатися до обложених військ?»

Так, скоро буду... Усього версти три залишилося. І замок чудово бачу, і метушню під його стінами. Вороги марно час не втрачають, будують щось. Поки не зрозуміло, але можна здогадатися: облогову башту. Ну, нехай будують. Якщо такими темпами, то маю ще як мінімум два дні, поки вони на штурм підуть. Встигну і гарнізону дух підняти і за пішим підкріпленням змотатися.

 «Гарнізон радий вашому поверненню. Мораль 100%»