Розділ 16

Місто. Заповнені повноводним, людським морем площа та вулиці. Несусвітня штовханина, яка буває лише на велику ярмарку чи за публічної страти. Порівняно з ним тисячний Смоленськ або двохтисячний Краків, що бідні села проти стольного граду. Крізь відчинені на всю ширину ворота невпинно течуть два потоки: один усередину, другий — назовні.

Зодягнений у добротну кольчугу подвійного плетіння і залізний шишак, стражник ліниво окинув мене байдужим поглядом, миттєво оцінив добряче поношену, залатану хламиду, абияк обстругану палицю замість патериці — і, не затримавшись ні на секунду, перемкнув увагу на биків, що тягли віз повний мішками та кошиками. Меліса, що крокувала поруч, але трохи позаду, одягнена в костюм селянки, теж не удостоїлася уваги правоохоронця.

Навіть не сподівався, що все пройде так гладко. Утім, у мене з городянами майже нейтральні стосунки. А була б ворожнеча... Гаразд, чого там думкою блукати. Якби у бабці були… вуса, то була б бабуся дідусем.

Не варто випробовувати терплячість долі, а тому слід максимально скоротити перебування у цих стінах.

Що у нас за списком стоїть першим номером? Правильно — таверна. Значить, нам туди дорога.

Розпитувати метушливо кудись поспішаючих городян і тим самим привертати увагу не хочеться, так що доводиться крутити головою, як флюгером, виглядаючи на будинках відповідну вивіску.

Є! Дощечка з намальованою кабанячим рилом, що смачно гризе щось віддалено нагадуюче моркву і напис відповідний «Повний кухоль»

Вказую Мелісі напрямок, отримую підтверджуючий кивок і штовхаю від себе масивну і лискучу чи то від масті, чи то від пива двері.

Усередині таверни, в порівнянні з вулицею, в'язка тиша. Столики здебільшого порожні, а тим, хто сидить за кухлем пива, до мене немає жодної справи. Власне, як і в мене до них. Один тільки відвідувач, що займає столик у самому кутку, смаглявий і горбоносий, на мить відірвався від споглядання стільниці. Десь я вже його бачив... Чи когось дуже схожого. Не суть, у мене справа не до нього.

— Щедрого дня, хазяїне, — підходжу до прилавка.

— І вам того ж, пане. Чим можу служити?

А ось шинкарі всі, наче по одному лекалу зроблені. Масивний, пузатий, у заплямованому фартуху. Пика швидше розбійницька ніж послужлива. Не здивуюсь, якщо під прилавком у нього захована бейсбольна бита. Тобто палиця. Втім, різниця не суттєва.

— Цікавлюся, де можна найняти людей, які бажають випробувати військову удача...

Шинкар байдуже знизує широченними плечима. Ну, правильно. Йому який з того зиск. Потрібно виправляти ситуацію.

— А скажи, любий, чи можу я пригостити всіх твоїх відвідувачів кухлем пива?

Ось тепер я перейшов у розряд людей вартих уваги.

— Якщо водиться сотня талерів, то чому ні? — недовірливо вимовляє він, розглядаючи латки на моїй хламиді.

— Знайдеться… — викладаю на прилавок мішечок із грошима. — Цього вистачить?

— Цілком… — гаманець зникає з прилавка, як за помахом чарівної палички.

«Увага! Жителі міста Комбрей оцінили вашу щедрість. Ставлення жителів до вас змінилося на «+5» — цікавість»

 — Дякую… — шинкар прихильно киває і вказує підборіддям на столик, зайнятий п'ятьма чоловіками у цілком пристойному обладунку. — Он там сидять найманці. Сторгуєтеся — вони ваші. А якщо п'ятьох мало, то можу сповістити кількох міщан. Нещодавно скаржилися, що набридло вдома сидіти — хочеться побачити світ.

— І скільки твоїм міщанам треба, щоб швидше відірвати дупи від м'якого крісла?

— По десять талерів відсипте і отримаєте не менше дюжини мисливців.

— Добре. Домовимося. Клич... А я поки що з найманцями перекинусь слівцем.

Підходжу до столу, вітаюсь.

— Не мозоль ока, добродію, — неохоче відгукується один із них, введений в оману хламидою Кирила. — Якщо у вухо не хочеш. Настрій і без тебе паршивий.

— То я вам його підніму, — відказую. — Скільки візьмете за найм?

Тепер на мене дивляться з цікавістю.

— Десять дукатів за тиждень влаштує?

Забагато, звичайно. Але ж у мене є замок. Гарнізон якого грошей не бере, а тільки їсти просить.

— Домовимося.

— Тоді викладай п'ятдесят дукатів, і наші мечі стануть твоїми, вацьпане.

— Добре. Тримайте…

Викладаю на стільницю, неодноразово залиту пивом, золоті монети.

— Добро… — той, що веде розмову, мабуть, старший, неквапливо згрібає гроші. — Можеш бути впевненим: куди б ти не пішов і що б не задумав, ми завжди прикриємо твою спину.

«П'ять латників вступають у ваш загін»

— Чекайте на мене за міською брамою…

— Як скажеш… — латники спокійно, з почуттям гідності, неквапливо збирають свої речі і йдуть, а я повертаюся до шинкаря.

— І де твоє ополчення?

— Зараз будуть, вацьпане. Може, поки підійдуть, пивка кухоль?