Розділ 15

Ну, що ж настав час відправляти в замок першу партію новобранців. А то з такою кількістю піхотинців я, навіть із бонусом від слідопитів, ні наздогнати, ні втекти не зможу. А я поки що не в тій силі, щоби віддавати ініціативу ворогам. Ось тільки кого призначити командиром колони?

— Пане Антонію приділить хвилину уваги бойовому соратнику? — підійшов пан Заглоба. Старий шляхтич виглядав трохи збентежено, чого я в гострому на язик поляку досі не помічав жодного разу.

— Звісно, ​​пане Яне. Слухаю тебе. Порада з вуст такого досвідченого воїна завжди вчасно і заслуговує на увагу.

— Дякую, пане Антонію, — зображує уклін шляхтич. — Я тут із сумом дивлюся на наше поповнення… — поляк робить паузу, щоб я заперечив чи підтвердив його слова, але я мовчу. Раз почав розмову, то сам і продовжить. — Загалом, вони, звичайно, згодом і за належної старанності стануть справжніми бійцями… Так… Але зараз у нас цього часу немає. Будь-який бій покладе в землю більше половини. Шкода…

— Згоден. Пан Ян має щось запропонувати, крім слів жалю?

— Так… Я пропоную не зволікаючи відправити всіх жовтодзьобів у замок, де б вони отримали і час для підготовки, і наставників.

— І знову згоден. Якраз обмірковую, з ким би їх надіслати.

— Якщо пан Антоній не заперечуватиме, то я готовий прийняти на себе цю місію, — пан Заглоба в останній момент відводить очі, і в мене виникає певна підозра.

Невже я, оглядаючи замок, пропустив винний льох? Інакше чим пояснити таку запопадливість, загалом, не надто охочого до служби шляхтича?

— Чому ні? — знизую плечима і з іронією додаю: — Якщо пообіцяєте, що до мого повернення в замку залишиться бодай одна ціла бочка.

— Бочка? — здивовано перепитує шляхтич.

Схоже, не вгадав. Що ж тоді?

— Зараз же віддам новобранців під вашу команду, пане Ян, — твердо дивлюсь у вічі шляхтича, — якщо назвете причину, яка змусила вас викликатись добровольцем.

— Причина найпростіша, пане Антонію, — цього разу поляк не відводить погляду. — Вік… Старуватий я став, щоб вдень і вночі у сідлі трястись. Та й рана… — торкається пальцем дірки на чолі, — щось розболілася. Напевно, до дощу.

А скринька, виявляється, просто відкривалася. Без каверзи.

— Згода, пане Яне. Приймайте командування з Богом.

— Дякую, пане Антонію. Все буде зроблено якнайкраще. Збережу кожного. Ще й підівчу в дорозі трохи. Щоби час даремно не марнувати. А в мене, сподіваюся, ви в цьому не сумніваєтеся, багатий досвід. Є чим поділитися.

«Пан Заглоба, три фурії, шість валькірій, дев'ять войовниць, двоє селян і одна селянка покидають ваш загін»

— В добрий час…

Таким чином гарнізон замку поповниться 21 бійцем. І це результат лише одного дня. Навіть не повного. Чудово. Так тримати.

— Мілорд! — підлітає захеканий слідопит. — В годині їзди від нас загін барона Плахтина. 80 бійців та 64 бранці.

Бог мій, який ласий шматок. Тільки це той випадок, коли практично гарантовано нетравлення шлунка. На жаль… Навіть намагатися не буду. Було б у мене ще бодай п'ят лицарів — куди не йшло, а зараз не по зубах.

— Відставити… Краще скажи, де тут найближче селище?

— Село Найдорожче поряд. Якби не отой пагорб, ви вже й самі б його побачили.

— Ось туди і попрямуємо.

Село й справді, щойно піднялися на пагорб, лежало, як на долоні.

Пропустивши повз вуха повідомлення, про те, що мешканцям немає до мене жодної справи, одразу направляю коня до центральної площі. Загалом, єдиної.

Староста, як і належить, займає своє звичне місце на призьбі і, розмірено спльовуючи, монотонно перетворює насіння соняшника на лушпиння.

— Доброго дня.

— Так, сьогодні тепло, — відповідає той, поглядаючи з цікавістю. — Щоправда, мої кістки кажуть, що до ночі задощить.

— Можливо, — не втягуюсь у розмову про погоду, а одразу приступаю до головного. — Скажи, старосто, чи не знайдеться у вашому селищі хлопців, які бажають випробувати долю у ратній праці? Я добре заплачу за найм.

— Ще як знайдеться! — мало не підстрибує той. — Дванадцять нероб, які тільки й уміють, що їсти за трьох. Вимахали під притолоку, а користі… — махає безнадійно рукою.

— По десять талерів за кожного влаштує?

— Правду кажучи, це я повинен би вам заплатити, за те, що позбавите громаду від тягаря, — трохи знизивши голос, скоромовкою вимовляє староста смикаючи триколірний пояс — символ влади. — Але, коли вже запропонували, відмовлятися від грошей не буду. Домовилися.

Невеликий мішечок срібла переходить із рук до рук, змінюючи господаря.

— Їдьте он туди, — показує напрям староста, — до млина. Там усіх знайдете. І робіть із ними, що забажаєте, аби лиш назад не поверталися. Бодай з рік.

Схоже, ті ще новобранці попалися мені. Ну, та нічого, розберемося.

На пагорбі біля млина і справді, рядком, як на огляді, вилежується дюжина парубків. Міцні, морди ситі. Підходяща сировина. А вже обтесати кому знайдеться… Шкода Цепеша з собою не взяв. Хто-хто, а колишній капітан гарнізону, найкраще, знає, як таких тюхтіїв у бійців перетворювати.