Розділ 14

Отже, підіб'ємо баланс. Що ми маємо на сьогодні?

У плюсах — замок, одна штука. Чудова фортифікаційна споруда з товстими, стрімкими стінами, широким ровом та потужним донжоном. А ще в замку є особиста кімната власника, де я можу залишити всі цінні, але зараз непотрібні речі. Зараз у мене нічого такого немає, але якщо кімната є, то й речі — рано чи пізно мають з'явитися. Крім особистої кімнати також є арсенал. Його призначення зрозуміле і без пояснень для зберігання зброї. Для почину я відразу ж залишив у ньому броню фурії, яку отримав від валькірій і все ще не наважився надіти на котрусь із моїх дівчат. Не до фривольності поки що. Хоча Меліса виглядала б у них чудово. Подумаю, а поки що — нехай полежать.

Третій бонус — голуб’ятня. Зважаючи на все, це спосіб комунікації. Якщо на замок нападуть за моєї відсутності, голубина пошта дозволить дізнатися про це практично відразу. І ще одне приміщення, призначення якого зрозуміле без пояснень, — в'язниця. Не до кінця розумію, кого там доведеться утримувати, але її наявність піднімає мораль гарнізону на цілих 25 пунктів. Що дуже важливо за моєї відсутності.

Але найголовніше, гарнізон замку не потребує грошей на утримання. Напихай я сюди хоч тисячу бійців, обійдуться вони мені лише першу суму, за найм. А отже, виходячи з цього я й плануватиму свої найближчі дії.

Де взяти бійців?

На даний момент мені відомо як мінімум три способи. Перший — залишивши в замку майже весь загін, завдяки чому швидкість пересування збільшиться в рази — в темпі об'їхати всі сусідні села і найняти там усіх юнітів, які будуть доступні. Потім, стати з цим бабським військом на ночівлю і поділитися досвідом. А вже отриманих войовниць та мисливців відправити до замку. У такий спосіб максимум за три доби я зможу додати в гарнізон приблизно три а то й чотири десятки бійців. Абияк навчених і озброєних так собі, але в замку ними займуться мої ветерани. Та й арсенал я тепер поповнюватиму, не покладаючи рук.

Другий спосіб — відслідковувати та бити ватаги розбійників. Насамперед ті, що мають багато бранців. Ну, а звільнених, звісно, ​​приймати на службу і знову-таки відправляти до замку. Цей спосіб ризикованіший, зате дає шанс поповнювати ряди своїх бійців вже досвідченими воїнами.

Третій — найзатратніший за часом та коштами — шукати великі міста. Там, у таверні можна зустріти найманців — добре навчених та озброєних воїнів. Крім них, можна також знайти охочих випробувати ратну долю міщан. Вони, звичайно, не набагато кращі за селян, але при належних тренуваннях можуть розвинутися до арбалетників. Що дуже важливе при захисті замку. А ще, як бонус, у таверні можна зустріти неписів. На зразок фон Ройтенберга. Тобто справжніх лицарів із відповідною амуніцією. Погоди вони, звичайно, не роблять і все ж таки, кожен такий персонаж вартує десятка звичайних юнітів, не кажучи про те, якими вони стануть, заробивши ще пару-трійку рівнів.

Загалом, варіантів багато, і час марно втрачати не варто. Та й колишній власник замку навряд чи погодиться мені його подарувати, то ж з'явиться під стінами Стіксу найближчими днями. Отже використовувати вікно треба з максимальною користю.

Заходжу в меню гарнізону і переводжу в нього всіх без винятку піхотинців, трохи подумавши — додаю фон Ройтенберга, двох безземельних лицарів, Іридію та Кирила. Нехай займаються навчанням бійців та підтримують дисципліну. Вже хто-хто, а амазонка не допустить заколоту. Поляків, трохи подумавши, залишаю в загоні. Зібраних бійців, у міру накопичення, треба буде відводити до замку. От у цьому шляхтичі мені й допоможуть. Щодо Меліси навіть думки не виникає. Вона швидше помре, ніж покине мене. Тим більше, тепер, коли я вже в Альварії. Можна сказати, за крок від здійснення пророцтва.

Коротше, беру з собою Мелісу, п'ятигірців, поляків та слідопитів. Вистачило б і однієї, але хочу максимально швидко розвинути хоча б частину дівчат до скаутів. Щоб протидіяти ворожим шпигунам. Чим довше ті не зможуть дізнатися чисельність гарнізону, тим краще. Є навіть шанс, що барон Тализон не ризикне самотужки відбивати свій замок, а попросить допомоги в інших феодалів. А це додатковий час для збору військ.

— Загін! Виступаємо!

Виїжджаємо за ворота, які одразу з глухим стукотом замикаються за нашими спинами.

«Замок Стікс належить вам. Гарнізон натхненний нещодавньою перемогою. Лояльність – 100%. Бійці не ледарюють, а проводять весь вільний час у тренуваннях»

Чудово. А тепер алюр три хрести. Час не чекає.

— Мілорде, — повертається перший із слідопитів. — Попереду орда варварів. 288 осіб. З ними — 46 бранців.

Смачно. Але ризикувати не буду. Цих залишу на солодке. Коли виконаю хоча б програму мінімум.

Проходить ще з десяток хвилин, і до мене підходить інший слідопит.

— Мілорде, ліворуч від нас банда лісових розбійників. Дванадцять чоловік. З ними четверо бранців.

А ось це, якраз. Для розминки.

— Веди.

Розбійники трималися насторожі та підібратися непоміченими не вдалося. У наш бік летять стріли, але чи то вороги хвилюються, чи то руки криві — всі стріли повз. Більшість навіть не долітає.

— Загін! До бою! — кричу за звичкою, хоча така кількість бійців могла б і шепіт почути.

П'ятигірці опускають списи, і першим ударом зменшують кількість розбійників майже наполовину. Ще двох знімаємо ми з Мелісою. Вона стрілою, я двома пострілами.