Розділ 13

Замок показався ближче до вечора. Солідний, масивний. Високі зубчасті стіни здавались здалеку рідким гребінцем, загубленим якимось велетнем.

«Замок Стікс належить барону Тализон, королівство Орлан. Взаємини «0» – байдужість. Жителям немає до вас ніякої справи» — повідомила система, коли до замку залишалося метрів двісті і, незважаючи на сутінки, що згущаються, вже можна було роздивитися шви кладки. Ну і добре… Нехай продовжують так само. До речі, стіни реально потужні. Складені з таких брил, що навіть не уявляю, як їх пересували. Втім, єгипетські піраміди теж якось збудували, незважаючи на те, що нащадки не можуть зрозуміти як.

Залишивши піхоту, я вирвався вперед із кіннотою і вже за півгодини гарцював перед зачиненими воротами.

«Бажаєте в'їхати в замок і поговорити з власником?»

Чорт! Невже запізнилися і барон встиг повернутись? Це погано. До штурму мій загін, незважаючи на чисельність, що помітно зросла, поки не готовий. Гаразд, якщо є така опція, спробуємо щастя.

— Хочу поговорити із власником…

На стіні на хвилинку виникло невелике пожвавлення, а потім почувся гучний бас:

— Хто такі? Чого треба?

— З бароном би парочкою слів перекинутися...

— Барон Тализон у від'їзді. Повернеться дня за три. Тоді й приїжджайте.

— Шкода… Справа важлива та термінова.

— Жаль, але нічим не можу допомогти. Синьйор не уповноважив мене вести переговори з будь-ким.

— А переночувати не пустите?

— Перепрошую, але маю наказ нікого в замок не впускати. Не вважайте за неввічливість, але я повинен виконувати накази точно.

— Гаразд. Але бодай поблизу стін заночувати можна? У степу неспокійно. Окрім розбійників, нами неподалік помічена орда варварів. А до замку вони точно не сунуться.

— Ночуйте… — після певного роздуму відповів капітан. Піхота ще не підійшла, а невеликий загін кінноти побоювання не викликав. — Місця не шкода.

— І на тому спасибі.

Від'їхав трохи убік і поманив себе Лію. До речі, гадки не маю, як це у шпигунів виходить, але вони хоч і піші, швидкістю пересування можуть посперечатися навіть з легкою кавалерією.

— Зможеш ще раз пробратися всередину?

— Думаю, так, мілорде.

— А ворота відчинити?

— Постараюсь… — уже не так упевнено відповіла шпигунка.

— Значить, маєш сумніви…

— Справа не швидка і гамірна, мілорде. Хтось та почує. Можу не встигнути.

— Зрозуміло… А мене проведеш?

Лія критично оглядає мене та видає вердикт:

— Якщо знімете половину амуніції, щоб не дзвеніти… І йти треба ближче до світанку. В цей час сон найміцніший, та й настороженість вартового після півночі спадає.

— Добре. Як тільки вирішиш, що час — клич. Спатиму — буди, не соромся.

— Як накажете, мілорде.

Спати не спати, а полежати із заплющеними очима, даючи тілу відпочити, треба. Особливо, якщо моя затія не вдасться і доведеться вести нічний штурм.

— Мілорде… мілорде… прокиньтеся…

Лія обережно трясе мене за плече. Схоже, заснув.

— Так. Вже?

— Саме час… — шпигунка показує рукою у напрямку ледь рожевіючого сходу.

— Добре. Веди…

Поблизу стіни здаються ще масивнішими. Зате й щілини між камінням ширші, ніж бачилося здалеку.

— Мілорд, дивіться тільки вгору. А ще краще — на мене, — пошепки дає останні настанови Лія. — Я прибираю ногу — ви відразу чіпляйтеся за це місце рукою.

— Добре…

Дівчина припала до стіни і буквально розчинилася на її тлі. Довелося навіть очі протерти, щоб сфокусувати зір.

Роблю, як домовилися: дивлюся тільки на підошви її чобіт і слухняно хапаюся за ті виступи, де вона стояла. Через кілька метрів такого підйому, уловлюю ритм рухів і далі все йде практично на автоматі. Ліва рука вгору, поштовх ногою — права рука вгору, поштовх ногою. Знову ліва...

Минає хвилин п'ятнадцять, і моя рука хапає не щілину в кладці, а верх стіни. Підтягуюсь, і опиняюся нагорі. Не підводячись, перевалююсь через стіну і тихо сповзаю на поміст, що тягнеться вздовж стіни зсередини.

— Два стражники в тій вежі… — вказує Лія напрямок. — Обхід за десять хвилин.

На жаль, та частина замку ще тоне в передсвітанковій темряві, тож я, як не намагаюся, розгледіти нічого не вдається. Одне радує: якщо шпигунка не помиляється, то й вартовий нас не бачить.

— За мною, мілорде…

Пригинаючись нижче, намагаючись не піднімати шуму, добираємося до сходів, що ведуть у двір замку. Поки що ніхто не піднімає тривоги і не кричить: «Лови злодія!» Як і раніше, дотримуючись максимальної обережності, спускаємося вниз… Взагалі-то, це я про себе. Лія йде на дві сходинки попереду, але я сам насилу розрізняю її силует.