Розділ 11

— Здоров будь…

— Здоровіших бачили…

Здоровенний чолов’яга ліниво піднімає на мене очі. І погляд такий самий, мовляв, чого причепився, розбійників ніколи не бачив? Відвали, коротше.

— Як тобі тут? Не набридло валятися?

— Нормально… Жерти дають, працювати не змушують. Що ще потрібно?

— Ну так, ну так… До найближчої шибениці.

— Це як доля розпорядиться, — так само, з лінню в голосі відповідає Антип.

— Згоден. Ось вона й дає тобі шанс. Хочеш до моїх людей приєднатися?

— А як у вас щодо пожерти?

— Поки що ніхто не скаржився. Як і щодо побитися.

Розбійник піднімається, спираючись на лікоть. Схоже, останні слова його більше зацікавили, аніж гурманська тема.

— Тобто ти пропонуєш те саме, за що мене хочуть повісити?

— Ну, так усе залежить від того, з ким воювати. І на чиєму боці. Чув, що переможців не судять?

Антип Різаний навряд чи знайомий з таким філософським висловом, але вираз обличчя розбійника стає жвавішим.

— Гм... А якщо втечу?

— Якщо хоруєш головою, то прапор тобі до рук. Бігай, поки хтось знову не зловить. Тільки наступного разу поблажливості вже не буде. Як і того, хто бажає викупити твою свободу.

— І що від мене вимагається? Як угоду укладати будемо? Кров'ю?

— Кров бережи для бою, а мені буде достатньо твого слова?

— Жартуєш? — Антип уже сидить на возі, незручно підтягнувши зв'язані ноги. — Хочеш сказати, що повіриш слову розбійника?

— Якось же ти зумів в отамани вибитися. А до того, хто свого слова не тримає, навіть розбійники не пішли б у ватагу.

Антип недовірливо мотає головою, потім впивається в очі гострим поглядом:

— Добре. Я приймаю твої умови і обіцяю бути тобі вірним настільки, наскільки ти вірний своїм людям.

«Персонаж Антип Різаний бажає приєднатися до вашого загону. Прийняти? Так/Ні?"

— От і домовилися. Злазь. Годі боки відлежувати.

Один із погоничів, на мій знак, зрізає з ніг і рук полоненого мотузки, і той, трохи скривившись від неприємного відчуття в кінцівках, що затерпли, досить спритно зістрибує з воза.

— Якщо ти тепер у моєму загоні, то дозволь поглянути на твоє озброєння… — промовляю для годиться, бо заперечити Антип мені все одно не може.

Заглядаю в меню загону.

Угу… як і слід очікувати, голий, як сокіл. З усього майна — штани та сорочка. А ні, ще й п'ять золотих монет. Мабуть, зашиті в пояс, якщо досі не знайшли.

Не чіпатиму. Нехай тримає собі на чорний день. А ось зодягти обов'язково треба. Недаремно я дещо з амуніції притримав. Насамперед — кольчуга. Не з найкращих, але все ж таки «+20» до захисту дає. До неї шолом вікінга. Ще «+15» до захисту голови. Кольчужні рукавиці — «+10» до захисту рук. Добротні чоботи. «+9» до захисту ніг. Ну і на завершення — сталевий меч норманів. Поки зійде. Знайдемо щось краще — переодягнемо.

— Спасибі, мілорде… — розбійник злегка приголомшений кількістю благ, що висипалися на нього. — Еее… — намагається видавити з себе ще якісь слова подяки, але звичніший до лайки ніж політесу язик не повертається. — Еее… не пошкодуєте.

— Я й не сумнівався, — киваю прихильно. — Тримайся ближче до тих орлят, — киваю в бік недавніх розбійників, що стоять трохи віддалік. — Їм хороший командир потрібний. Потягнеш?

— Хе, — хмикає Антип. — У мене не в тітки на іменинах. Найкращими в загоні будуть.

— От і домовились… Загін! По конях! Виступаємо…

Отже, що я маю на сьогоднішній день? Рука п'ятигірців. Іридія та Меліса. Три поляки. Кирило... Два шпигуни. Три слідопити. П'ятеро маркітанток. Фон Ройтенберг, а з ним його зброєносець та безземельний лицар. Три найманці та три стрільці. Усі разом — тридцять бійців, не рахуючи мене. Далеко до загону, здатного встрявати в серйозні сутички, але вже щось. Та й, як то кажуть, ще не вечір. Лише одна доба з відведених семи минула. А якщо підтягувати поповнення, не знижуючи темпів, то за два дні, глядиш — і на сотню вийду.

 «Село Тирса, належить воєводі Сілені, королівство Валькірій. Жителям немає до вас жодної справи»

Зараз ні, а там подивимося.

Село так собі, десятка півтора хати, огороджених невисокими тинами, збилися в купу навколо несподівано просторої площі. Людей не видно, мабуть, у полі. Біля одного з тинів, на лаві сидить огрядна молодиця. З того типу, що незрозуміло, де робити талію. Оскільки варіантів все одно немає, спрямовую коня в її бік.

— Доброго дня, хазяйко.

— І вам того ж, пане… — піднімає на мене очі жінка. Причому, на противагу приказці про жіночу допитливість, дивиться абсолютно байдуже.

— Мені б зі старостою вашим слівцем перекинутися... тобто, — поправляю себе, згадавши особливості королівства, — старшою матір'ю. Не підкажеш, де її шукати?