Розділ 10

— Виступаємо чи накажете табір розбити? — Вириває мене з роздумів Риса. — Неподалік, гайок дубовий, — показує на схід. — Там і джерел парочка є, і хмиз для багать.

— Веди, — погоджуюсь я, дивлячись на сонце, що схиляється до заходу. — Сьогодні непогано попрацювали. Можна й відпочити.

Місце справді гарне. Хороший кругозір і коням є де попастись.

Швидко розпалили кілька багать і взялися до готування вечері. Караванник, від радості, що його відпускають, та ще й з усім товаром, розщедрився і видав нам вуджений окіст і кілька буханців хліба. Краще й не вигадати. Не треба чекати, поки дичина підсмажиться, а можна швиденько набити живіт і на бочок.

Спав, не спав, навіть не зрозумів. Відключився ледве очі заплющив, але щойно пірнув у солодке сновидіння, і ось уже хтось легенько трясе за плече.

— Мілорде, мілорде... прокиньтеся.

— Що там ще? Ні вдень, ні вночі спокою від вас нема? — бурчу неголосно, намагаючись ще хоч трохи затриматися уві сні.

— Мілорде, сюди простує загін лісових розбійників. Що робити?

— Для початку всі багаття загасіть… — віддаю розпорядження, як і раніше, не розплющуючи очей. — Може, повз пройдуть?

Ну, не маю зараз бажання вплутуватися в черговий бій. Не той настрій…

— Вже… — відказує Риса.

— От і добре… — повертаюся на другий бік, намагаючись знову заснути. Може, й зміг. Бо мене знову трясуть.

— Та що ж таке?.. Дайте мені спокій… Усіх звільню без вихідної допомоги…

— Мілорде, — тепер уже поряд Лія. — Розбійники стали табором на протилежному боці гаю. Я сходила, подивилася. Їх лише 28. Озброєні погано. Усі піші… Частина — поранені. Ведуть із собою багато полонених. Мабуть, зовсім недавно на якесь селище напали.

— Полонені, кажеш? — сон злітає з повік, наче обличчя крижаною водою ополоснув. — Це цікаво… — сідаю і потягуюсь. — Полонені — це те, що треба.

Я цілком серйозно. Оскільки мені потрібно в найкоротші терміни зібрати значний загін, то найпростіший і найдешевший спосіб — приймати звільнених із полону. У них, на відміну від найманців, лояльність завжди висока. Типу, з вдячності.

— Загін! До бою! У русі дотримуватись тиші. Працюємо мечами та списами. Стріляти лише у крайній потребі. Риса — веди!

— Так, мілорде... Ідіть за мною. Ходімо в обхід. Йдучи в темряві через гай буде важко не нашуміти.

— Згоден… Веди…

Табір розбійників побачили ще здалеку. Десяток багать, розведених так яскраво, немов на них збиралися готувати цілі кабанячі туші, висвітлювали бівак досить яскраво, щоб не тільки порахувати ворогів, а й роздивитися озброєння. Тут Риса мала рацію... Реально, жалюгідне. Більшість навіть не з мечами, а звичайними сукуватими палицями. Навіть дивно, що вони зуміли когось перемогти та взяти в полон. Втім, щойно місяць присвітив краще, питання було знято — серед полонених не було жодного воїна. Лише селяни.

Загалом, розбійники наскочили на якесь село. А то й на обоз переселенців.

Погано. Я сподівався на інше. Такими новобранцями загін не підсилити. Але нічого не вдієш. Як то кажуть, дарованому коневі в зуби не дивляться... Доведеться брати, що дають.

Підкралися так близько, що вже можна було навіть прищі на пиці ватажка порахувати. І ось тут я схибив. Занадто довго роздивлявся, і розбійник це відчув. Схопився на ноги і став вдивлятися в ніч. Загалом, більше тягнути не мало сенсу.

— Загін! В бій!

Мої дружно закричали щось несусвітне, просто щоб посилити плутанину в таборі ворога. А далі зовсім не цікаво. Розбійники падали під ударами мечів, наче колоски на жниві. Навіть не скажу, скільки часу знадобилося, щоб покласти всіх, так швидко все скінчилося.

«Перемога! Вами захоплено табір лісових розбійників. Зважаючи на явну перевагу, ви отримуєте досвіду «0», з загоном розділене — «0». Зароблено грошей — 78 талерів»

Хто б сумнівався. Тут і справді важко було очікувати хоч на якусь пристойну винагороду. Ну та нічого. Курка по зернятку…

«Вами захоплені в полон: лісовий розбійник — 3. Звільнено з полону: селянин — 3, селянка — 5. Бажаєте відпустити їх на волю чи прийняти до загону?»

За будь-яких інших обставин, я б не замислюючись, зневажливо зморщив ніс і помахав їм ручкою, але зараз не до примх.

— Прийняти...

«Три лісові розбійники, троє селян і п'ять селянок приєднуються до вас»

— Ласкаво просимо… Риса! Навколо нас є ще якийсь загін?

— Ні, мілорде.

— Ну, і слава Аллаху… Усім відпочивати. Решта вранці…

— Як накажете, мілорде.

Ранок почався з оповіщення.

«Ніч пройшла спокійно. Ваші люди добре відпочили. Рани заліковані. Ветерани охоче поділилися досвідом із новачками. Частина ваших бійців гідна підвищення»

Відкриваю меню загону та бачу цілий ліс плюсів у переліку мого воїнства. А ось тепер поспішати не варто. Будь-яка зміна зворотного ходу не має. Тож перш ніж щось озвучити, слід добре обміркувати.