Розділ 8

Гаразд. Сім днів не такий і малий термін, якщо дзьобом не траскати. І головне, пам'ятати, що це в себе вдома я встиг трохи піднятися, а тут ніхто, ніщо і звуть ніяк. Незважаючи на будь-які пророцтва. Потрібно все починати з нуля. І добре, що система нагадала мені про це раніше, ніж я, зневажливо зморщивши ніс, пішов із печери морських розбійників. Це в попередніх реаліях я мав і загін високорівневих бійців, і гроші, які якщо не шуфлею, то жменями точно гріб. Тепер мені і талер в радість. Не до жиру... Доведеться за кожним нагинатися. Принаймні на даному етапі.

І для початку, не перебирати харчами, а загрібати весь хабар, що тільки під руку підвернеться, не гребуючи нічим. Так що беру все, що дбайливі господарі натягали в лігво. У тому числі і останній мотлох, у бік якого раніше б і не подивився.

Втім, це я так, емоції вихлюпую. Насправді пожива з печери розбійників вийшла досить пристойною. Тож довелося навіть частину розпихати по сумках своїх бійців. І якщо знайти хорошого перекупника — приблизно тисяча монет задзвенить у гаманці.

Трясця, дожив… Лише кілька днів тому, щедрою рукою видавав на будівництво чи інші потреби десятки тисяч, а тепер якимось сотням радий. Як то кажуть, від в'язниці та суми… Ні, так не піде. Треба якнайшвидше знайти спосіб збагачення. Хоча чого шукати? Найшвидший і найнадійніший варіант — відібрати гроші у тих, хто їх має. Тобто зайнятися банальним гоп-стопом. З урахуванням можливостей. Щоб не нарватися на шерифа.

Гаразд. Які в мене переваги? Перший — і дуже важливий, наявність у загоні шпигуна та слідопита. Які, як виявилося, окрім збільшення швидкості загону, ще й дозволяють дізнатися чисельність ворога, не вступаючи з ним у контакт. Що дозволить мені заздалегідь вибрати: напасти чи звалити по тихому. Другий плюс — загін у мене хоч і малий, зате відбірний: п'ятигірці і неписі мають такі стати, що я удвох чи втрьох із кожним з них, можу перемогти загін, який у десятки разів перевищує чисельністю, але не такий прокачаний. Що й було підтверджено щойно закінченим боєм з морськими розбійниками.

У чому плюс? Та в тому, що бачачи перед собою невеликий загін, ворог буде впевнений у своїй силі і не уникатиме зустрічі. А мені, у свою чергу, не доведеться довго ганятися за здобиччю.

Тільки спершу треба збути вже награбовані речі, які займають місце в інвентарі і, як виявилося, теж впливає на швидкість пересування.

— Гей, ходи но сюди… — кличу новоспеченого слідопита.

— Лія, — підказує своє ім'я дівчина. — Так пане. Чим можу служити?

— Можеш… Скажи… Лія: яке тут найближче селище? Таке, щоб здобич можна було продати?

— Найближче? — замислюється слідопит. — Якщо проїхати вздовж узбережжя, то через три години буде село Тирса, що належить воєводі Сілені. Не так, щоб дуже багате, але більшу частину здобутку там можна буде продати… Або обміняти на новобранців.

— Не зрозумів? — одразу нагострив вуха. — Це як?

— Ну, землі тут не багаті. Відповідно, одним землеробством не прогодуватися. Тому старші матері завжди охоче віддають молодших дочок на службу воєводам. Так що, як буде бажання, думаю п'ять-шість пастухів ви зможете найняти. Вони, правда, майже нічого не вміють, але дуже швидко навчаються. Один-два бої, і вони стануть войовницями. Ті, що виживуть.

Цікаво. І дуже багато обіцяюче. Я, до речі, нещодавно звернув увагу на таку характеристику персонажа, як «Наставник». Раніше, коли весь зароблений досвід йшов на розвиток сили, атлетики, умінь володіти зброєю та лідерство, я не надто напружувався, щоб зрозуміти, навіщо воно мені треба. А фішка в тому, що будь-який персонаж, який має найбільшу кількість досвіду в загоні і з навиком «наставника», один раз на добу передає іншим бійцям частину свого досвіду. І чим вище рівень наставництва, тим більше досвіду набувають слабші бійці. Отже, найнявши салаг, лише за кілька діб я можу прокачати їх, як мінімум, до наступного рівня, навіть не вступаючи в сутички.

Чудова тема. Наймаєш жовтодзьобів… А через зовсім невеликий відрізок часу маєш у загоні цілком непоганих бійців. Приміром, ті самі пастушки легко піднімуться до войовниць. А це вже і стати вище, і зброя краща.

— Добре. Веди нас у цю Тирсу.

— Як накажете, пане…

— Отак і накажу. Тільки дай відповідь мені ще на одне запитання. Тут поряд десь не пролягає шлях, яким би їздили купці?

— Це краще у Риси спитати, — киває Лія у бік шпигуна. — Я такої інформації не маю.

— Зрозумів тебе. Дякую. Готуйся до виступу… Риса! Йди сюди.

Шпигунка граціозним, танцюючим кроком, ніби підпливає до мене.

— Звали, пане?

— Звав. Мене цікавить чи немає десь поруч купецького тракту? Бажано на шляху до Тирсу.

— Є, пане. З Фермій до Крилос. Не зовсім по дорозі, але й гак невеликий. Приблизно з півтори годині неквапливої ​​їзди. На північному сході, — вказує Риса напрямок. — Тракт не те щоб надто жвавий. ний, але кілька караванів на день проходить.

— Годиться… Іди до Лії, і ведіть нас до нього.

— Хочете поторгувати?

— Це теж, — хитаю головою. — Побачимо, як піде.

Відсилаю шпигуна і голосно командую:

— Загін! По конях! Виступаємо…