Розділ 7

На жаль… Якщо звичайну людину несподівано розбудити — вона сідає, довго мотає головою, приходячи до тями, а потім, навіть не розплющуючи очей, починає запитувати: «Що трапилося?» Тоді як професійний воїн спершу хапається за зброю, а потім уже прокидається остаточно.

Ми і десятка розбійників не встигли відправити на той світ, як хтось заволав: «Тривога!» — і перевага від раптовості закінчилася. Чотири десятки головорізів прокинулися і з ходу розпочали бій.

Спершу не дуже впевнено, але незабаром схаменулися і відразу далася взнаки чисельна перевага розбійників. Вони вже оборонялися не кожен сам за себе, а стали збиватися до груп і насідали на нас утрьох, а то й учотирьох. Якби мої бійці мали спорядження і вишкіл хоч трохи гірший — не обійшлося б без втрат. Але ж я не дарма гроші на амуніцію не шкодував. Короткі, абордажні шаблі лише ковзали по обладунках, не залишаючи на добротній сталі навіть зарубок. Але все одно треба було міняти тактику. Поки в діло не пішли алебарди та булави.

— Загін! Увага! Відступаємо до виходу! Тримати лінію!

Ідея непогана. Перегородивши вузький прохід, ми не дали б піратам вирватися на оперативний простір і вдарити в спину. Але удача, яка супроводжувала нас на початку, мабуть пішла на перекур.

Пірати вже достатньо оговталися, щоб не просто відмахуватися, а чути команди. Ватажка, до речі, я теж помітив лише зараз. Здоровий мужик, у рогатому норманському шоломі та палашем у руці. Морда вся змальована татуюваннями та шрамами. Тільки не з тих, що прикрашають чоловіка. Обличчя цього можна було сміливо використовувати для фільмів-жахів навіть без додаткового гриму. Шкода… Його треба було валити насамперед, ну та що вже тепер.

— Стіна щитів! — гаркнув ватажок, і перед нами постала суцільна лінія оборони. — Вперед!

Пірати злагоджено натиснули, і нас видавило назовні, як корок з пляшки ігристого вина.

— Розійшлися! — Моя черга командувати. — Розтягуйте їх! Дайте простір лучникам!

Цей маневр ми не обговорювали, але я сподівався, що Меліса та Іридія зрозуміють.

Не помилився. Як тільки обидві шеренги розпалися, в особливо завзятих розбійників, які намагалися зайти нам за спину, полетіли стріли. І не тільки. Мигцем глянувши на обмундирування провідників, я вирішив, що в дівчаток крім кинджала на поясі немає більше нічого. Помилився… Виявилося, кожна з них мала ще й по два комплекти метальних ножів. І користуватися ними вони вміли дуже непогано.

 Щоразу як тільки вилітав ніж, черговий пірат скрикував і, як мінімум, хапався за руків’я, що стирчить з тіла. А то й осідав додолу, намагаючись затиснути рану на горлі.

Лучниці ж наші, як і завжди, були вищими за всякі похвали. Амазонка і черниця не витрачали стріли даремно, а пригощали ними лише найактивніших, які намагаються напасти на нас із тилу.

Хвилин п'ять бій йшов з перемінним успіхом, коли я зрозумів, що як народився альтернативно обдарованим, то так, швидше за все, і помреш. Це ж треба так захопитися фехтуванням, щоб геть-чисто забути про пістолі.

Хотів було скомандувати своїм, але потім вирішив, що немає кращого наказу, ніж власний приклад.

Крок назад розриваючи дистанцію. А наступної миті пістоль стрибає в руку.

— Бах!

Пірата, що вже заніс тесак для удару, відкидає на пару кроків, де він замертво валиться під ноги товаришам, які не чекали чогось подібного.

— Бах! — розряджаю пістоль у голову наступного розбійника.

— Бах! — звучить ліворуч від мене.

— Бах! — Тепер справа...

Молодці швидко зорієнтувалися. Дивно, що й досі не застосовували вогнепальні засоби. Це колективна амнезія така, чи чекали на команду? Треба буде в налаштуваннях загону подивитися. З мене станеться, як Зіркий сокіл, побачити на третій день, що в тюрмі четвертої стіни немає.

— Бабах! — Дуплет зліва.

Роблю ще крок назад і квапливо перезаряджаю пістоль. Повільно, неймовірно повільно. Ось він азарт бою. Нещасні десять секунд, необхідні для перезарядки здаються мало не вічністю. Натомість є час подумати, а не тупо махати мечем. Ось чому я другий постріл витратив на зовсім безпечного на той момент пірата, а не спробував дістати ватажка? Трясця… Як часто приповідав один мій приятель із минулого життя: «А чим думати?»

Готово... Бачачи спрямоване на них дуло, пірати непевно задкують і намагаються зайти один одному за спину. От і добре, живіть поки що. Прицілююсь у голову ватажка і стріляю дуплетом. Може, хоч одна, та зачепить.

Не вцілив?! Ось же... У мене влучність майже 90% і треба ж було тій десятці, що бракує, саме зараз під руку підвернутися.

Ватажок зрозумів, що я цілився саме в нього, тож глузливо шкіриться і... валиться лантухом на землю, розбризкуючи кров із простріленого черепа. По ходу, хтось із моїх теж зрозумів, що в першу чергу треба прибирати командира.

Десяток пострілів солідно похитнули ваги битви, практично вирівнявши кількість. Ну а якість одразу була на нашому боці. Тож подальші кілька хвилин уже швидше нагадували побиття, ніж бій.

«Перемога! Ви виконали завдання «Лігво піратів». Ваші взаємини з фракцією «Королівство валькірій покращилось на +1. Ваші стосунки зі старшою матір'ю села Зігус Амалією покращилися до 10 «довіра». Ви заробили 400 пунктів досвіду. Із загоном розділено 690 пунктів. Деякі з ваших бійців гідні підвищення»