Розділ 5

Обійшовши по низинах ще дві гори, дорога нарешті вивела нас на відкрите місце. Причому настільки різко, що побачивши попереду рівний, ніби окреслений під лінійку обрій, я мимоволі притримав коня. Щось було не так, а що саме — збагнути не міг. Широка рівнина, місцями вкрита невеликими лісочками і гаями стелилася привільним, широким, зеленим килимом просто в синяву небес. Ось тільки неба цього було надто багато. Воно буквально захльостувало зелень. І не в тому річ, що після гірських пейзажів я вже відвик від такої картини…

Хвилин дві знадобилося поки зрозумів, що в побаченому не так…

Там, де, як я вважав, закінчувався обрій, насправді хлюпала безкрайня водна гладь. Такого ж бірюзово-синього кольору, як небеса. Через що для очей, які не очікують подібної картини, лінія горизонту зміщувалася до берегової лінії. Море! Те саме — Північне. Вотчина Королівства вікінгів та валькірій.

Ми таки досягли першої мети у нашій подорожі.

— І куди далі? — не припиняючи милуватися дивовижною картиною, намальованою самою природою, звернувся я до Меліси, що незмінно трималася поруч.

— Праворуч — дорога заведе нас до Хольмгарда, — черниця вказала напрям. — Столицю королівства Фіорда.

Я слухняно повернув голову у вказаний бік, але жодного міста чи чогось що його нагадує, не побачив. Все та ж синя гладь, прибережна лінія, тепер уже добре помітна, і безліч перелісків хаотично розкиданих у різному порядку, немов художник, який малював цей пейзаж, втомився під завершення роботи і вже останні мазки зелені клав не замислюючись, куди поцілив.

— Ну, а ліворуч, — Меліса махнула в інший бік, — дня через три, якщо нічого в дорозі не затримає, ми дістанемося до королівства Орлан.

— Зрозуміло… Дякую… Іридія, а ти що скажеш? Є сенс їхати на уклін до королеви валькірій чи одразу вирушати у власних справах?

— Друге… — без роздумів відповіла амазонка. — І не тому, що виявляти чемність не має сенсу, а через те, що Брунгільда ​​майже не сидить на місці, а з загоном найкращих бійців королівства постійно пересувається своїми землями. Захищаючи поселення від піратів, сусідів або утихомирюючи тих сестер, що хочуть більше свободи і відмовляють своїй королеві у покорі. Я майже впевнена, що якщо ми відразу рушимо у бік кордону з Орланом, то маємо набагато більше шансів зустріти Брунгільду, ніж застати її у столиці.

Три дні в дорозі і ніякого досвіду та здобутку? Ну, ні. Я на таке піти не можу.

— Пірати, кажеш, тут пустують?

— Так… Островитяни. Грабіж — єдине ремесло, з якого вони живуть. Тож і дня не минає, щоб одна, а то й кілька ватаг не висаджувалися на узбережжя. Інший народ давно б не витримав і переселився на спокійніші землі. Але тільки не валькірії... — з поважною ноткою в голосі пояснила Іридія. — Діви щита вважають своїх неспокійних сусідів чимось на зразок розваги. І в їх поселеннях усі бонди — це або бранці, або селяни, що втекли від своїх колишніх господарів. Решті ще в колиску кладуть ніж. Щоб дитина змалку звикала до зброї.

— М-да… Хороші з них, мабуть, виходять дружини… — промимрив я.

— Дружини? — перепитала Іридія. — О ні! Валькірії, як і мої сестри, ніколи не виходять заміж. А народжених дітей одразу віддають на виховання дівам, які дожили до такого віку, коли вже не можуть пробігти десяток верст нарівні з вершником.

— Ще цікавіше… А скажи, якщо ми дорогою приб'ємо пару-другу піратських ватаг, валькірії на нас не образяться?

— Точно не скажу… Але гадаю, що вони, як і мої сестри, не скажуть за це спасибі. Але й за образу не визнають. Зрештою, ми ж могли лише захищатися. Та й взагалі — кожен має право прибити скаженого пса. Навіть якщо перебуває на чужій землі. У самому гіршому випадку поділимося здобиччю. У валькірій немає своїх ковалів і зброярів. Так що парочка кольчуг, знятих з піратів, пом'якшить серце будь-якої їхньої отаманші.

— Годиться… Тоді рухаємося до узбережжя…

Переліски і гайки, що здавалися зі схилу гори невеликими і рідкісними, як тільки ми спустилися на рівнину, одразу «об'єдналися» і встали перед очима суцільною стіною, що надійно приховувала від очей горизонт. Точніше, наближаючи його на кілька верст.

Тож перше поселення валькірій ми спершу помітили по димах із пічних труб, і лише потім, приблизно за півгодини, побачили самі будівлі. Загалом, звичайне село, яких я вже бачив не один десяток. Хоч і в інших країнах. Зате шкодувати про вибір напряму не довелося.

Щойно село стало видно виразно, спочатку почулися характерні звуки бою, а потім увімкнувся мій особистий оповіщувач.

«Село Зігус, королівство Валькірій. Відносини нейтральні. На село напав загін морських розбійників чисельністю «126» людей. Бажаєте прийти на допомогу мешканцям чи проїдете повз?»

Само собою — бажаємо. А навіщо б інакше я накидав такий гак. Ану, подавайте нам сюди цих піратів...

— Загін! До бою!

Відразу після команди картинка трохи змінилася. Якщо раніше було видно лише будівлі, то тепер очам відкрилася сама картина бою. До речі, зовсім не звична. По той бік перевалу напади розбійників на села проходили набагато простіше. Бандити ввалювалися в поселення, заганяли мешканців у будинки, а потім уже займалися грабунком та насильством. І якщо селянам на виручку не встигав озброєний загін власника, то могли там затриматись і на кілька днів.