Розділ 4

Проїхали всього десятка два кроки, як тупіт копит, що наближався ззаду, змусив змінити плани і приготувати пістолі.

Хвилина, друга очікування і на узлісся алюром вилетіла невелика група вершників. Попереду — пишновусий Ян Шпичковський, за ним — пан Заглоба, потім — ось на кого точно не чекав — Кирило, і замикав загін — Лонгінус Підбіпента, який через свій зріст навіть на бойовому скакуні виглядав так, наче сидить на віслюку.

— Я ж говорив! — ледь помітивши нас, зарепетував на всю горлянку Заглоба. — А ви не вірили, що наздоженемо. Пане Антонію! Це ми! Зачекайте!

Ми, власне, й так чекали, але тепер уже сховавши зброю.

— Звідки ви тут? — питаю з подивом. — Ви ж до Скшетуського подалися?

— То давно було, — відмахується Заглоба, притримуючи коня поряд із моїм. — У хорунжого тепер тільки весілля на думці, та й замирилися всі поміж собою. Нудьга смертна... Вирушили в Полісся, та вас уже не застали. Дякувати лікареві — підказав, де шукати. Та й сам до нас приєднався. От і вирішили ми всі разом слідом податися. Світ подивитися і слави військової пошукати. Почасти від нудьги, а почасти товариша шкода. Бідолашний Лонгінус уже весь звівся, вишукуючи де б йому одним ударом три голови зрубати. Ні, воно, звичайно, за бенкетним столом, теж весело буває і ще не такі колізії трапляються… та й сидять рядком… Якби махнув… Але все ж таки — навряд чи нареченому сподобається, якщо Лонгінус аж так радикально стане кількість гостей зменшувати. Правду кажу? — обернувся в сідлі до товариша.

— Гидко слухати, — звично відмахнувся Лонгінус Підбіпента.

— Так, — підтримав його Ян Шпичковський. — Пан Заглоба добрий товариш, але іноді його язик попереду розуму поспішає. Втім, можливо, що залишки останнього вивітрилися через дірку в чолі.

— От немає гірше, ніж коли людина береться глузувати з того, про що зеленого поняття не має! — зачепився за слово Заглоба. — Чи знаєте ви, звідки в мене ця рана? Я її в такому бою отримав, що вам — жовтодзьобим і не снилося! Сам…

Вислуховувати чергову байку шляхтича не було настрою. Та й фон Ройтенберг знову замахав рукою, дивуючись, чому ми забарилися.

— Чудово. З поверненням. А тепер, давайте за мною. Про пригоди добалакаємо за вечерею.

— Ось! — радісно вигукнув пан Заглоба. — Відразу видно людину, яка розуміє, не те що ви…

«Персонаж Ян Заглоба бажає вступити до вашого загону. Прийняти/Ні? Персонаж Ян Шпичковський бажає вступити до вашого загону. Прийняти/Ні? Лонгінус Підбіпента бажає вступити у ваш загін. Прийняти/Ні?»

«Прийняти…»

Архітектор, який будував цю захисну споруду, максимально використовував природні умови. Весь форт складався з двох стін, складених із тесаного каменю, що стояли одна від одної на відстані п'ятдесяти кроків. А все інше — від житлових приміщень до складів провізії та решти амуніції — облаштував у печерах, з яких той камінь і добували. Як кажуть, суворо, дешево та надійно. Жодної артилерією не знести.

— Доброго здоров'я, панове… — першим привітався з нами високий, статний воїн у виблискуючій позолотою кірасі та шоломі з султаном із фазанячого пір'я. — Командир застави, лейтенант імператорської гвардії Ольжич, до ваших послуг.

Цікаво… По той бік перевалу, звідки ми прибули, ще немає жодної імперії, у тій, куди прямуємо — вже немає. А прохід охороняють гвардійці імператора. Мабуть, заділ на розвиток ігрового світу… Як тільки десь цей самий імператор з'явиться, так проходи одразу контролюватимуть підпорядковані йому війська.

— Антоній Поліський, хорунжий… — спішуюся і відповідаю на вітання, не уточнюючи країну проживання.

 — Дуже приємно… Пообідаєте з нами чи бажаєте негайно продовжити шлях? — ввічливо поцікавився лейтенант, подаючи руку на привітання.

— Взагалі-то, — відповідаю на потиск рук, — якщо не приймете за неввічливість… хотілося б рушати далі.

— Розумію… — киває Ольжич. — Не смію затримувати… Але… якщо дозволите… є невелике прохання. Так би мовити, особисте… Був б дуже вдячний.

— Звісно, ​​пане. Кажіть... Все, що в наших силах.

— Дякую… Суть справи така: тут, неподалік, верст за п'ять стоїть село. Самосійки. Її мешканці постачають нам провіант. Та й взагалі, якщо потрібні робочі руки, відмови немає… — почав пояснювати лейтенант. — І ось, буквально недавно, на них напали розбійники. Селянин, що прибіг по допомогу, казав: у банді людей сорок, не більше. Озброєні так собі. Загалом нічого особливого. Для моїх бійців — на один зуб. Але... — Ольжич зробив паузу. — Біда в тім, що ми не можемо залишати межі форту і, відповідно, допомогти селянам.

— І ви хочете…

— Так, — кивнув лейтенант. — Я був би дуже зобов'язаний, якби ви прогнали розбійників.

— Гм… Не бачу причин для відмови. Добре… Ось, зараз і займемося. Засвітло… Провідника дасте?

— Звісно, ​​— зрадів командир форту. — Заблукати важко. Самосійки просто на шляху стоїть. Але у форті все ще чекає той самий мешканець села, який прибіг по допомогу. Тож із провідником проблеми немає.

— Тоді не будемо гаяти часу. До заходу сонця не так багато залишилося. Виловлюй їх потім, у темряві.