Розділ 3

І все-таки степ я люблю значно більше. Простір, привілля… Ворога чи друга видно здалеку, є час подумати і втекти-сховатись чи навпаки — поквапити коня, наближаючи бажану зустріч. А тут, куди не поверни голову, дерева та чагарник. Місцями відступають від дороги, але здебільшого встають поруч із протоптаною стежкою непрохідною стіною, змушуючи загін витягуватися довгою ниткою по одному, два в ряд. Ось і зараз, як не вдивляйся в хащі, нічого не побачиш, крім суцільної сіро-зеленої стіни.

— Здоров'я доброго, мандрівники!

Спершу я почув голос, і тільки потім побачив міцного чоловіка зодягненого в брудний зеленуватий камзол і в облізлій лисячій шапці на голові. Коротко обрізана борода, кудлаті брови і звичайна сокира в руці. Щоправда, на довшій рукоятці ніж у дроворубів.

— Куди прямуєте?

Цікаве питання. Можна подумати, що ми зустрілися на жвавому перехресті, а не на єдиній стежці.

— Просто ...

— Ну, так… — мужик почухав потилицю вільною рукою. — Вибір невеликий… Ось тільки проблема одна утворилася…

— Про що це ти? — продовжую «світську» розмову.

— Проїзд тут платний… — пояснює незнайомець. — Сто карбованців і їдьте далі.

— А як немає грошей? — так, про всяк випадок, уточнюю я.

— Тоді, зле… — рука мужика перемістилася на заросле густою брудно-рудою порослю підборіддя. — Тоді доведеться вас вбити та обшукати трупи. Перевірити, тобто. А то мало що, може брешете? Тому що платити не хочеться.

— Серйозно тут у вас все.

— Так є… — киває чоловік. — Ну то як? Платитимете?

— Скільки ти сказав? Яка ціна за проїзд? Сто карбованців?

— Сто? — мужик вимовляє цю фразу таким тоном, ніби хоче від нас не золото, а мідний гріш. — Хіба ж я таке казав? Ви, пане добрий, мабуть не дочули. Я говорив: «Двісті»!

— Що ж… — знизую плечима і тягнуся до гаманця.

— От і славно, — мужик перекладає сокиру в ліву руку, звільняючи праву для винагороди.

— Двісті — так двісті… — рука обмине гаманець і лягає на руків’я пістоля, що стирчить за поясом. З-за голови коня мої маніпуляції розбійнику не видно, тож він навіть встигає ще здивуватися, перш ніж постріл зносить йому верхню частину голови. А наступної миті тріщать постріли в мене за спиною, а з лісу долинають крики болю.

Чим хороші мої ветерани, то це вмінням правильно реагувати на будь-яку обстановку.

Швидко перезаряджаю пістоль. З моїм рівнем уміння володіти вогнепальною зброєю на це потрібно не більше шести секунд, але зараз час тягнеться як в'язка патока. Оскільки я, як і раніше, не бачу ворога і не знаю, звідки прилетить куля чи стріла.

Обійшлося. Замість пострілів з лісу долинає тільки тріск хмизу.

«Перемога. Ви розгромили загін лісових розбійників. Через багаторазову різницю в рівнях, ви заробили досвід — «0», пункти загону — «0», популярність — «0». Отримано нагороду «5» талерів».

Офігіти! З одного боку, воно, звичайно, непогано. Почуваєшся майже богом. А з іншого, як рости в рівнях, якщо до наступного підвищення мені потрібно всього нічого — три мільйони з хвостиком. Це ж у який бій треба влізти, і з яким ворогом, щоб заробити черговий «65» левел?

— Круто ви з ними... — Альберт фон Ройтенберг тільки головою покрутив. — Виходить, не мав рацію мій батько, земля йому пухом, стверджуючи, що чесна сталь в умілих руках, найкраща зброя. І руки у мене підходящі, і меч фамільний є, а я за весь бій, нехай і короткий, тільки й міг, що стирчати нерухомо, як городнє опудало.

— Вибач, одразу не здогадався… На ось, тримай…

Запускаю руку в сідельну сумку і дістаю звідти багатий пістоль, який у мене завалявся ще з Кримських часів. Потім додаю мішечок із зарядами.

— Дякую… — рожевіє від задоволення баронет.

— Пусте... Прийми ще й пораду. По-перше, — тримай пістоль завжди зарядженим. А по-друге, — поки є час, вчися його заряджати і розряджати. Не дитя, сам розумієш, що в бою кожна мить іноді ціну життя має.

— Дивно, що вони так близько від форту промишляють, — під'їхала Іридія.

— Форту? — перепитав я.

— Так, годину-півтори шляху і ми його побачимо. Його звели ще в ті часи, коли Альварія була єдиною імперією. Ось імператор і наказав встановити форти на всіх перевалах.

— А оминути його ніяк?

— Ні. З одного боку прямовисна скеля, з іншого — прірва. І штурмувати також не вийде. Стежка вузька. Ледве двом вершникам розминуться. А в самому форті гарнізон. Зазвичай — два-три десятки арбалетників та мечників.

— Погано… І як ми проїдемо? Ти ж не просто так вела нас цією дорогою. Виходить, план якийсь маєш?

— Так, — кивнула амазонка. — Я та Меліса поїдемо відкрито. Послушницю церкви ночі та амазонку караульні мають пропустити. А ми вже спробуємо якийсь час утримати ворота відчиненими.

— Удвох проти двох-трьох десятків бійців, якщо не більше? — встряв у розмову фон Ройтенберг.

— Іншого шансу немає. Та й протриматися нам треба не більше п'яти хвилин. Щоб ви наспіли.