Розділ 2

Стоянку розбили там же — біля дороги, на узліссі. Благо і струмок невеликий поруч дзюрчав.

І поки ми з баронетом знімали обладунки та приходили до тями після поєдинку, його челядь і мої супутники розпалили два багаття. На одному смажилися на рожні і смачно бризкали соком на вугілля два тлусті фазани — для благородних животів, на другому — смачно булькала пшоняна каша, щедро заправлена ​​шинкою і солониною для решти.

— Милсдарь Антоній, чи не зволите вказати мету вашої подорожі… — поцікавився фон Ройтенберг, коли ми сіли біля вогнища, але до трапези ще не приступили.

— Не сприймайте за неввічливість… Але, оскільки мені доведеться розділити з вами найближчий місяць, то хотілося б хоч загалом зрозуміти, куди ми прямуємо. Якщо тільки це не є чужою таємницею або заторкає честь жінки.

— Ну які можуть бути таємниці між друзями, хоч і на короткий термін? — роблю найпростіше обличчя. — Нам, цілком можливо, доведеться битися бік обік. Але спочатку розкажіть про себе.

— О, — зробив зневажливий жест юнак. — Моя історія коротка та зовсім не цікава. Я — третій син барона фон Ройтенберга, тобто — молодший син, якому, після смерті батька, у спадок дістався лише бойовий кінь і родинний меч. Той самий, яким батько свого часу здобув славу і баронство. Так що, не бажаючи муляти очі більш щасливим братам, я вручив себе долі, зібрався і поїхав із дому на пошуки пригод. Ну і чого таїти — багатства. Не увесь же вік блукати, як якийсь бастард.

— І як давно ти в дорозі?

— П'ятий день...

— Ну що ж. Доля як доля. Ще не найгірша.

— Ви думаєте? — примружився баронет.

— А то… Просто уяви на хвилинку, що ти міг бути не третім сином, а, наприклад, четвертим чи п'ятим…

— Гм... — потер безволосе підборіддя фон Ройтенберг. — Із такого боку я на події не дивився. Тепер, завдяки вам, розумію, що даремно нарікав. Так, милсдарь, ви маєте рацію... Могло бути і гірше. П’ятому не дістався б навіть волячий хвіст.

— Отож і воно… Поки молодий і здоровий, не варто нарікати на життя. Бо ніколи не відомо, що вона нам приготувала під завісу. Ну, а відповідаючи на твоє запитання… — тицяю рукою в напрямку гряди пагорбів і невисоких, наче прилизаних, гір, що темніють на обрії. — Ми прямуємо он до того кряжу. А потім, якщо доля буде прихильною, то й далі...

— Ви… — баронет мало не підстрибнув від надміру почуттів. — Ви хочете податися до Альварії?

— Абсолютно вірно. А що?

— Неймовірно… — потер руки Альберт, ніби не почув запитання. — Так… Справді, ніколи не знаєш: де загубиш, а де знайдеш. Навіть подумати страшно, що якби я переміг вас, то така чудова пригода могла пройти повз мене.

— Що ж, — начіпляю легку усмішку. — Тоді вважатимемо, що саме доля зміцнила мій обладунок і послабила твій спис…

Баронет трохи помовчав, дивлячись на вогонь, а потім перевів погляд на мене.

— Вибачте за настирливість, милсдарь, але чи не можна дізнатися хоч трохи подробиць. Ви ж не просто так зібралися у далекі країни. Отже, є щонайменше кінцева мета. Правильно?

— Звісно… — киваю і знімаю з вогню найближчу до мене тушку, що вже добре підрум'янилася. — Ви помітили у моїй свиті черницю та амазонку?

— О, так! — щоки баронета злегка червоніють. Або відблиск вогню так ліг… — На таких красунь тільки сліпий не звернув би уваги. І хоч їх принади не йдуть у жодне порівняння з божественною красою леді Катріни…

— Даю підказку… — не надто чемно перебиваю його багатомовність. — Одягнена, як монашка — Меліса. Послушниця Церкви Ночі. А амазонка Іридія — сестра списа. І рідний дім обох дівчат знаходиться якраз по той бік гір.

Фон Ройтенберг крадькома кидає погляд на моїх супутниць і киває:

— Розумію. Супроводити дам додому — дуже ґречне і благородне заняття. Гідне лицаря. А тому, я — Альберт фон Ройтенберг, третій син барона фон Ройтенберга присягаюся, що не залишу вас до завершення цієї місії, навіть якщо вона триватиме довше місяця. Мій меч до їхніх та ваших послуг, мілорде.

— Приймаю… — киваю у відповідь. — А тепер раджу відволіктися від розмірковувань і звернути увагу на фазана. Інакше він ризикує перетворитися на вугілля.

Альберт якийсь час здивовано кліпає, не в змозі перейти від піднесеного до буденного, а потім хутко знімає з вогню свою вечерю. Я, звичайно, перебільшив, але не надто. Затягни він розмову ще хвилин на п'ять, і, як мінімум, з одного боку м'ясо точно підгоріло б.

Вечеряємо мовчки. Розмова з набитим ротом не личить людям благородного стану. І тільки коли все з'їдено баронет намагається витягти з мене ще трохи інформації.

— А куди саме ви хочете потрапити? Наскільки мені відомо, імперія велика.

— Абсолютно точно. Але якщо ви не заперечуєте, давайте продовжимо розмову завтра. Дорога не близька, і в нас ще буде багато часу, щоб поговорити.

— Добре… — не сперечається фон Ройтенберг, хоч по очах видно, що хлопець із великим бажанням обміняв би сон на цікаву йому розмову.

Баронет відходить убік і лягає на вже приготовлену його зброєносцями ложе з ялинових гілок накритих попоною. Моє — теж уже готове. Можна відпочивати, якби не думки.