Розділ 1

— Милостивий пане! Чи не зволите ви визнати, що леді Катріна найпрекрасніша і найдобріша з усіх жінок під цим сонцем?

Лицар, що виголошував цю маячню абсолютно серйозним тоном і з належним виразом обличчя, сидів на чудовому бойовому коні, в лівій руці тримав шолом, а правою гладив руків’я меча. Біляве волосся, острижене на рівні плечей ворушилося на легкому вітерці, чого не можна було сказати про вуса і бороду. Тому що їх у цього бовдура, що казна-звідки взявся, ще не було. Лише легкий темно-русявий пушок на верхній губі.

— Спершу добре було б назватися, — беру паузу для обмірковування ситуації.

— О, перепрошую за мимовільну неввічливість, добродію, — злегка схиляє голову лицар. — Баронет Альберт фон Ройтенберг до ваших послуг. Отже? Що ви скажете у відповідь?

— Антоній Поліський, — киваю у свою чергу, водночас даючи знак супутникам не втручатися. — Бачите, пане, я охоче визнав би правоту ваших слів, якби хоч раз у житті бачив даму вашого серця. А оскільки доля розпорядилася інакше — не можу нічого відповісти як у негативному сенсі, так і ствердному.

— Тобто, добродію, — вловлює в моїй хитромудрій промові лише потрібну йому суть сказаного фон Ройтенберг, — ви не вважаєте леді Катріну найпрекраснішою і найдобрішою?

Ситуація мене трохи забавляє, але не на стільки, щоб після десятигодинного сидіння в сідлі, я був готовий з неї посміятися. І безусий молодик уже починав мене дратувати, як муха, яка в усій кімнаті не знайшла кращого місця, ніж твій ніс, причому саме в ту мить, коли сон уже майже ліг на повіки.

— Якщо вам завгодно саме так трактувати сказане, пане, то не відмовлятиму вас. Кожен має право думати, що йому хочеться. І закінчимо на цьому.

— О ні! — радісно, ​​ніби йому нарешті піднесли щось смачне, вигукнув юний лицар. — Ви, добродію, не ухилитеся так просто від відповіді. Останній раз пропоную вам визнати леді Катріну найпрекраснішою і найдобрішою з усіх жінок. Інакше я примушу вас це зробити силою своєї зброї!

— Та відчепись, ти… — вимовляю вже не так миролюбно. (Муха таки дістала). — Повторюю: я ніколи в житті не бачив цю даму, а тому ні з якого боку не можу оцінити її принади та переваги.

— Я вас почув, милостивий пане! — юнак буквально сяяв радістю. — І викликаю на поєдинок. А оскільки виклик йде від мене, надаю вам вибір зброї. А також, будьте ласкаві вирішити, як волієте боротися? Кінним чи пішим?

— Взагалі-то, у мене були дещо інші плани на сьогоднішній вечір… — бурчу не надто голосно, але достатньо для того, щоб молодик мене почув. — Може, розійдемося миром? Ви їдьте далі і благословляйте свою даму, а я піду своїм шляхом. Дуже вже не хочеться знову ночувати просто неба. Не липень місяць.

— Мені дуже не хотілося б назвати незнайомого лицаря боягузом, — трохи знизивши голос, відповідає фон Ройтенберг. — Але якщо я не маю іншого способу змусити вас оголити меч… я зроблю це. Прошу вас, добродію, не примушуйте мене. Адже куди благородніше битися за честь жінки, ніж за нанесену образу.

От засранець… Схоже, доведеться трохи затриматися.

— Добре… Якщо вам так завгодно, я вибираю списи…

Не на пістолях же з ним битися справді. Тут ніякі обладунки не допоможуть, якщо поцілити до голови. А зараз зовсім не той привід, щоби долю випробовувати. І хоч древкова зброя у мене прокачана куди гірше, все ж таки не настільки, щоб я побоювався випустити спис.

— Дякую вам, добродію, — широка посмішка робить обличчя лицаря зовсім дитячим. Чорт, та йому й двадцяти ще немає... мабуть. — Зволите уточнити: списи турнірні чи бойові?

Погано уявляю собі різницю, але якщо є варіант «не бойові», варто скористатися. Вбивати молодика, як і наносити або отримати серйозне каліцтво, у мене точно немає бажання.

— Турнірні.

— Скільки зіткнень? — діловито уточнює Ройтенберг.

— Вибирайте самі, — перекидаю м'яч на його бік. Оскільки навіть близько не знайомий із правилами та поняття не маю, як слід чинити в подібних ситуаціях.

— Радий, що зможу помірятись силами з таким благородним і ґречним суперником, — відважує уклін юнак. — Думаю, тричі буде достатньо. Що скажете?

— Цілком, — погоджуюсь на пропозицію. І одразу ж уточнюю. — Умови перемоги-поразки?

— Як завжди… — юнак уже зібраний і небагатослівний. — Програє той, хто не втримається у сідлі чи зламає списа.

— Добре… Одна тільки проблема… я не маю з собою турнірного списа… тільки бойовий.

— О, це нічого. Я маю запасний. Не відмовте в честі прийняти…

Фон Ройтенберг подає знак, і від його почту відокремлюється зброєносець, що тримає на плечі спис, кінець якого вінчає не гострий наконечник, а тупий набалдашник. Такого ж подають лицарю.

— Дякую. Залишилося уточнити лише одне: якою є ціна поразки?

Мабуть, молодик уже давно продумав все до дрібниць, оскільки жодної секунди не забарився з відповіддю.

— Якщо я виявлюся переможцем, ви — милостивий пане, зобов'язуєтеся протягом місяця оголошувати всім зустрічним лицарям, що дама мого серця, найпрекрасніша і найдобріша леді. А так само схрестити зброю з тим, хто відмовиться це визнати.