Розділ 35

— Отже, розлучаємося… — засмучено промовив новгородець. — Шкода.

— Якщо ти не передумаєш.

Купець зітхнув і хитнув головою.

— Вибач, отамане. Ти людина вільна, можеш робити, як велить лицарський обов'язок. А я стриножений такими присягами, що не тільки заради чужої дівчини, заради власної доньки не затримався б у дорозі жодного зайвого дня.

— Серйозно у вас… — здивувався я. — Геть не торгове місто, а якась обложена фортеця.

— Так воно і є, — знизав плечима купець. Мовляв, нічого дивного не бачу. — Чим прибутковіша торгівля, тим багатше ми живемо. А чим багатше Місто, тим більше довкола охочого до легкої наживи люду в'ється. Від звичайних лісових розбійників і аж до тих, що на тронах сидять. Тож, якщо не берегтися, не бути весь час на сторожі — налетять, як вовки голодні на стадо, і не просто пограбують — п'яні від крові, виріжуть усіх. Від малого до старого. Тим славний і сильний Новгород, що його мешканці не просто жителі, що зібралися всередині кам'яних стін, а одна сім'я, один рід. І кожному новгородцю наш Великий Пан не господар, а батько рідний. За якого і померти не страшно, і вбити не гріх. А тому, ще раз вибач, отамане, але якщо ти вирішив зайнятися порятунком панночки, наші шляхи розходяться.

Новгородський купець Сергій покидає ваш загін

— Що ж, — обійняв на прощання купця. — Значить не судилося. Ну, та нічого. Як ти казав? Земля кругла. Ще побачимось…

— Хто ж таку дурницю зморозив? — хмикнув пан Заглоба, і наче для перевірки тупнув. — Кругла… Оце сказонув… Уміють же… Мені, щоби так брехати, стільки й не випити.

— Ну, припустимо, це питання спірне. Але перевіряти не станемо, — посміхнувся я, згадавши анекдот про слона та вагон апельсинів. — Краще розкажи нам ще раз про Олену.

Провівши загін новгородців, ми сиділи біля вогнища, чекаючи на нехитрий сніданок, вирішивши ґрунтовно підкріпитися перед дорогою, щоб потім не гаяти час.

Завдяки нещодавно переглянутому фільму Єжи Гофмана, я міг сам у подробицях переказати долю панни Курцевич, але перш ніж залазити зі своїм знанням, мало сенс вислухати версію Заглоби. Точніше, зрозуміти, який саме з варіантів розвитку обрали розробники для ігрового сценарію.

— Та чого ж розповідати? — трохи розчаровано від того, що ніхто не пробує його напоїти, протягнув шляхтич. — Уже все сказано. Богун її викрав.

— Особисто?

— Ну, так… Як дізнався про змову Курцевичів із паном Скшетуським і що сам Вишневецький їх благословив, помчав на хутір свататися. А як отримав відмову — розсердився і всіх порубав. Хутір спалив, а панночку відвіз невідомо куди.

— І то добре… — промимрив я.

— Бійся Бога, пане Антонію! — не стримав емоцій зазвичай спокійний, як лом, Підкуйп’ята. — Що ж у цьому доброго?

— Дуже багато… — відповів я цілком серйозно. — Міг же закричати: «Так не діставайся ж ти нікому!» і шаблею з плеча.

Шляхтичі, що сиділи навколо багаття, аж здригнулися.

— Тьху... тьху... тьху…

— Ось. А міг і того гірше — натішитись дівчиною, а потім татарам продати... — глянув мимохіть услід новгородцям.

— Мати Божа, — перехрестився старий шляхтич. — Що пан таке каже? Богун, звичайно, той ще звір... у бою. Але лицар справжній... Йому б і в голову така підлість не прийшла. Навіть сп’яна…

— Гадко слухати, — звично сказав литвин і перехрестився. Забувши при цьому, що тримає в руці меч.

— Чого не зробиш згарячу, поки кров вирує від люті і застилає розум. Після, звичайно, схаменувся б... переживав. Як, напевно, вже шкодує про спалені Розлоги. Але зробленого не виправити. Відрубану голову не пришити.

— Так, — погодився Заглоба. — Хоча, пан Богун не такий. І так би себе ніколи не зганьбив… Але мені й справді більше нічого додати. Розповів усе, що знаю.

Угу… Тобто гра пропонує мені брати кермо і вітрила у власні руки? А, може, в цьому сенс квесту? Типу, перевірка на загальний розвиток? Якщо людина знайома з творчістю Сенкевича, то збагне, що далі робити. А якщо не читав і навіть не дивився, то й морочитися не стане. Мало хто кого там викрав. Усіх драконів не вб'єш, усіх принцес не... не врятуєш.

— Що ж, панове, тоді давайте думати… Ось як ви вважаєте, Богун тримає Курцевичну при собі у таборі?

— Може, — одразу озвався Заглоба. — Полковник у загоні має таку дисципліну, що навіть швейцарцям не снилася. Дівка може гола по табору ходити, а жоден козак на неї навіть не подивиться без наказу.

— Е, ні... Не вірю,— одразу заперечив пан Шпичковський. — Так не буває.

— Кому?! Мені? — півнем скочив на ноги старий шляхтич, хапаючись за шаблю, яку Ян йому й подарував. — Це я брешу?! Зараз же рубатись! Через пояс! [*мається на увазі дуже небезпечний тип дуелі, коли супротивники тримаються вільною від зброї рукою за краї розпущеного пояса і не можуть розірвати дистанцію більше, ніж його довжина. Відпустити пояс — поразка та ганьба].

— Заспокойся, пане. Ніхто тебе в брехні не звинувачує, — опустив долоню на зап'ястя Заглоби Лонгінус. — Пан Шпичковський лише хоче сказати, що це супротив людської натури. Тільки сліпий не подивиться в слід гарній панночці. Тим більше, роздягненій… Хіба не так, свята сестро? — звернувся по підтримку до Меліси.