Розділ 30

Вітаємо. Вами виконано завдання «Звільнення полонених». Ви заробили популярність. Отримано пунктів досвіду 300. Зверніться за нагородою до новгородського купця Сергія.

Цікавий поворот. І чим же мене обдарує колишній бранець, у якого з усього майна тільки штани та сорочка. А навіть шабля з мого, так би мовити, плеча.

Тієї ж миті новгородець зупинився так різко, ніби наштовхнувся на щось і ляснув по чолі долонею. Добряче ляснув, дзвінко.

— Ось я олух царя небесного. За всім цим навіть подякувати тобі забув… за визволення з полону. Не мене… За себе відслужу. А за родичів.

Купець задумався на мить і поліз у чобіт.

— Ось… — простяг ту саму хитромудру залізячку. — Тримай. Не бозна-який подарунок. Але не погидуй. Цю відмичку справжній майстер кував. Крихту вміння та уважності і ніякий замок не встоїть. У будь-які двері увійдеш, як до власного дому.

— Дякую.

Я не лукавив. Зважаючи на те, що в жодній крамниці досі ще ні разу не бачив у продажу набору відмичок — цей предмет у грі мав важливе значення. І потрапити до мене міг лише через проходження квесту. А тут… вважай, на рівному місці отримав. Чи це саме той самий квест? Просто, як вони дедалі частіше кажуть: «приховане завдання».

— Та що там… — махнув рукою Сергій. — Дрібниця… От як доведеться при нагоді побувати в нас, тоді дізнаєшся, що таке справжня подяка. Я хоч і не найвищих чинів чоловік у Великому Новгороді, але кажу твердо: тепер ти, отамане Антоне, завжди отримаєш у кожного новгородця і притулок, і їжу, і будь-яку посильну допомогу. Де б ви не зустрілися, хоч за семи морями.

— Ну, я за всіх своїх товаришів обіцяти не буду, тим більше за Агнешку та дона Віктора, але якщо доля занесе тебе у Полісся, що неподалік Смоленська… — відповів я алаверди. — Привітний прийом обіцяю. Ну і від тих двох відіб'ю... якщо раптом зустрінетесь... випадково. До речі, ця парочка зараз саме в Смоленську влаштувалася. Так що на твоєму місці — це місто я б якийсь час оминав. Погодься, рахунок у них до тебе серйозний.

– Дякую за попередження, — кивнув новгородець. — Врахую… Але загалом мій шлях зараз на північ. Що потрібно — бачив і зробив, час додому. Вічу потрібні мої відомості. Адже торгівля — не просто продай, усе що є першому ж покупцеві, а розуміння: який товар куди і коли треба везти. Щоб прибуток мати максимальний. А не так, як у тому жарті, коли син батькові каже: «Може, годі уже торгувати, бо нічим здачу видавати?»

Розмову цю ми почали, коли помітили біля гайка бівак моїх супутників, а оскільки людей біля багаття виявилося набагато більше ніж я залишав, то навіть без ігрового сповіщення було зрозуміло, що благополучно дісталися сюди якщо не всі товариші Сергія, то більшість.

— На північ, значить?

— Не гнівайся, отамане. Казав, мовляв, відслужу, а тепер — йти зібрався. Але ж ти й сам службу розумієш. Мушу...

— Та я не в претензії. Звісно ж, служба насамперед. А вже служба рідному місту і, отже, сім'ї, значно важливіша за будь-яку обіцянку. Та й не вмираємо… Хто зна, що нас попереду чекає?

— Дякую… — відважив земний уклін новгородець. — Шкода, що обставини сильніші за бажання. Служити під керівництвом такого командира велика честь та задоволення. Ну, та я чув, деякі мудреці на заході стверджують, ніби земна твердь насправді кругла. Отже, дасть Бог — ще побачимось. Тоді й відплачу сторицею. За все одразу.

— Ну, ти чого прощання-розставання затіяв? Що, ось прямо цієї миті на півночі почухаєш? — усміхнувся я. — Навіть не повечеряєш?

— Гм… — усміхнувся купець. — І справді, я щось занадто розговорився. А все тому, що до душі ти мені припав. Навіть розлучатися не хочеться.

— Так і не обов'язково...

Думка прийшла, як завжди, несподівано. У мене яка мета на найближчий час? Правильно, грошиків побільше зрубати на облаштування майбутнього фамільного гнізда. Оскільки навіть королівський патент не допоможе мені перетворити село на острог, а тим паче — містечко. Ні нагодувати своїх орендарів, найманців та підсусідків. А де мені щойно пообіцяли заплатити сторицею? Правильно, у Новгороді. «Значить нам туди дорога, значить, нам туди дорога. Новгородська вулиця на північ нас веде…»

Новгородець не став перепитувати, а лише очікувально дивився. Чекав. Далася взнаки купецька виучка: не поспішай показувати зацікавленість — не піднімай ціну. Довелося продовжити самому.

— Та ось, подумалося… Стільки років прожив, а півночі не бачив. То часу немає — як то кажуть у Писанні: «Понад усе проблеми сьогодення». То шлях вказати нема кому... А зараз, я ніби не зайнятий нічим особливо, і супутник хороший, надійний поруч. То, може, це перст долі? Чи варто чинити опір? Довго до Новгорода добиратися?

— Довго… — зітхнув Сергій. — Пішки дорога неблизька.

— Ну, з цим проблем немає, — потішив я купця. — Мої воїни кінні. І із заводними. На всю вашу братію, звісно, не вистачить. Але тебе… і ще пару-трійку, кого вважаєш за потрібне, у сідла посаджу.

— От за це щиро дякую… — зрадів купець. — Я вже й сам хотів тебе просити про ласку. Нікого більше не треба. В'ючні коні самим знадобляться, щоб час в дорозі не гаяти. Та й не горить їм. Це лише мене обов’язок понукає. А їм, що влітку, що восени… не має значення. Дістануться якось. Не малі діти. Припасів підкинь… грошенят, якщо можеш, дрібку. Та й досить.