Розділ 20

Засунув підписані та завірені печаткою папери до сумки, провів кавалькаду поглядом. Ну що ж. Як то кажуть, наша пісня гарна — починай з початку.

— Гей, хлопці… Хтось знає, як проїхати до Ясногірського мо…

Закінчити не встиг, перебило системне сповіщення.

«Лісовчики покидають ваш загін»

Ось так? Хоча, все правильно. Завдання, на час якого вони переходили в моє підпорядкування, виконано, тож ніяких претензій. Пройшло кохання зав'яли помідори.

«Московський дружинник залишає ваш загін»

— Прощавай, боярине. Дякую, що з полону звільнив. Може, побачимось ще.

— І тобі удачі, воїне.

Загін швидко скорочувався до початкового мінімуму. Я, Меліса, Іван, пара п'ятигірців та один черкес. Що ж, менше народу більше... грошей у гаманці залишиться. А дорогу можна й у таверні спитати. Якщо швидко, то ніхто й не помітить. Місто велике. Столиця. Чимало проїжджих.

— Якщо пан Антоній питав про обитель Пресвятої Діви Ченстоховської, то я бував у тих місцях. І можу показати дорогу.

На відміну від товаришів, пан Шпичковський у сідло не застрибнув, тримав коня за узду і всім виглядом демонстрував, що він сам по собі, і ніхто інший йому не указ.

— Буду дуже вдячний… У хорошій компанії будь-який шлях стає коротшим і приємнішим.

— От тільки мені б затриматись у місті… дня на три. Зі скарбником загону побачитися. Мені за місяць платню затримали. Хто зна коли ще нагода випаде побачитися.

— Багато?

Зрозуміло, що безкоштовно система мені не дасть найняти потрібного перса. І це вірно. Бо безкоштовні тістечка загрожують целюлітом.

— Та не дуже… 500 золотих. Але й така сума на дорозі не...

— А якщо я запропоную панові ці гроші?

— Пан Антоній хоче мене образити? Пропонувати гроші шляхтичу за…

— Та я ж не наймаю пана! — Довелося швидко переграти, хоча саме це я і збирався сказати спочатку. — А лише маю на увазі деяку компенсацію за затримку. Взаємовигідно... Оскільки хотів би вирушити в дорогу не зволікаючи. А коли пан Ян отримає належну йому винагороду за службу — то зможе повернути мені ці гроші. Це ж нічим не образить шляхетський гонор?

— Повернути? Потім? Тоді, мабуть, можна…

«Ян із Шпичкова приєднується до вашого загону»

— Чудово. Мелісо, візьми п'ятигірців і прикупи нам провіанту. Днів на десять. А ми потихеньку рушимо вперед. Пошукаємо місце для ночівлі. Показуй пан Ян дорогу.

Загалом, наскільки я пам'ятаю, події, що описуються в романі Сенкевича «Потоп», відбуваються взимку, а не влітку. Схоже, творці гри вирішили не сильно заглиблюватися в правду життя, а лише окреслили сюжетну канву. Відповідно, залишаючи і мені можливість діяти не лише хрестоматійним способом.

До речі, про правду життя. Якщо на автентичності з пір року в грі не акцентували, то про погоду не забули. Не знаю, як там буде зі снігопадом та морозом, а дощ напружував із особливим цинізмом.

По-перше, — суттєво сповільнювалася швидкість пересування загону. Про галоп і рись можна забути. Копита грузли в розкислому ґрунті і коні пересувалися тільки кроком. По-друге, — на третину зменшувалася далекобійність луків і на чверть — ураження, що завдається стрілами. Тятива, типу, відвогла. Та що там луки — пістолі й ті давали осічку майже через раз. Ні, воювати за дощової погоди — задоволення для альтернативно обдарованих.

Як і бівак просто неба.

У таку погоду одна благодать — забитися до найближчої корчми і не висовувати з неї носа. Тим більше що таке проведення часу гра схвалює і за якихось «25» монет надає нічліг для всього загону. А якщо не поскупитися ще на стільки ж, то під ситну вечерю з міцними напоями і мораль бійців підвищується, і рани гояться набагато швидше.

Відповідно містечко Катовіце ми об'їхати не могли та й не хотіли.

— Хазяїне! Всім вина за мій рахунок!

«Ваші взаємини з жителями Катовіце покращилися до «1»

— Було б бажання метати бісер перед свинями… — пролунав хрипкий голос із далекого кута корчми, а слідом за ним з тіні з'явилася скуйовджена голова п'яного в дим шляхтича. Об'ємного, як пивне барило. — Все одно не оцінять. А от якщо пан хоче пригостити справжнього поціновувача напоїв і провести час за приємною бесідою... Онуфрій Заглоба до послуг...

Шляхтич спробував зобразити куртуазний уклін, але мало не перевернув стіл. Та й сам упав би, якби його не підтримала міцна рука.

— Ой, заспокоївся б пан... — буркнув товариш Заглоби. — Люди ж довкола. Незручно…

— Що незручно? — вигукнув той. — Кому? Мені? Я шляхтич! Маю право! А кому не подобається, нехай поцілують мене в…

Пан Заглоба затеребив зав'язки штанів, явно маючи намір продемонструвати всім, куди саме слід його поцілувати.

Меліса спритно прослизнула вперед, узяла шляхтича під руку і щось зашепотіла йому на вухо. При перших же звуках її голосу, чоловік здригнувся і спробував розправити плечі. Але вже через хвилину дозволив черниці запхнути себе в кут, сів на лаву, відкинувся спиною на стіну і розмірено засопів.