Розділ 19

Не впевнений, що зміг би домогтися королівської аудієнції одразу після прибуття до столиці, незважаючи на супровідні папери та ігрові умовності, — все ж таки поспілкуватися з вінценосною особою не в пивний ларьок зайти, — але зірки й тут виявилися прихильними до мене. Біля самої брами Кракова ми поступилися дорогою королівській кавалькаді. Його Величність якраз повертався з полювання і, проїжджаючи повз наш загін, сам звернув увагу на чудового скакуна.

— Який красень! — вигукнув Сигізмунд. — Це чий кінь?

— Ваш, ваша королівська величність, — відповів я, відважуючи церемоніальний уклін. Як зумів.

Король засміявся, прийняв руку супроводжуючого вельможі, спішився і підійшов ближче.

— А якщо серйозно?

— Які можуть бути жарти, ваша королівська величність? — знову вклонився я, не так уже й низько. — Істинна правда. Це ваш кінь.

Зробив невелику паузу та закінчив:

— Подарунок королю Речі Посполитої від Смоленської шляхти.

— Ах, ось воно що! — вигукнув король. — Чудовий подарунок! Чудесний кінь! Потішили, потішили… А ти хто будеш, вацьпан?

«Ваші взаємини з королем Сигізмундом покращилося до «5»

— Вірний слуга вашої величності, мій королю.

Сигізмунда відповідь сподобалася, а вельможі, що тримався за його плечем, не дуже. Він ступив уперед і вимогливо простяг руку. Аусвайс, типу…

Я не зображував здивування, дістав супровідний лист воєводи Корольковича і передав вельможі. Разом з відкритим патентом хорунжого та дарчої на землю.

Вельможа швидко пробіг поглядом усі три папери, невиразно хмикнув, потім нахилився до короля і щось зашепотів на вухо.

Той вислухав радника і глянув на мене. Потім уважнішим поглядом оцінив весь загін.

— Он як? Що ж... Ще краще... Отже, ти, пан Антоній, хочеш отримати патент хорунжого драгунського полку? І еее… Полісся?

— Якщо на те буде воля ясновельможного пана круля, — кивнув я. — Воєвода Королькович…

— Так, так… Теодор пише нам, що пан гідний найвищої нагороди за свою службу короні та на благо Вітчизні.

«Ви заробили повагу. Ваші взаємини з фракцією Річ Посполита підвищено до «25»

Король помовчав трохи в роздумі, ніби ще раз зважував, і таки наважився.

— Панове, — Сигізмунд озирнувся на почет і змахнув рукою, наче мух відганяв. — Залишіть нас на мить.

Я продублював той самий наказ своєму загону. Тільки не жестом, а поглядом та підборіддям.

— Скажи, пане Антонію, а чи не маєш ти бажання послужити Вітчизні ще одну службу?

Оп-па, цікаво дівки танцюють. Схоже, що черговий квест планується. Цього разу – королівський. Що означає підвищеної складності. Але й нагорода має бути відповідна. Тільки кишені підставляти встигай. Якщо вцілієш.

— Матиму за честь. Наказуйте, ваша величність.

— Радий чути… — кивнув король. — Але, не поспішай з відповіддю, пане. Справа складна та небезпечна. Спершу вислухай.

— Це не має значення, ваша величність… — відповів я. — Неможливого обіцяти не стану, але якщо в людських силах виконати завдання...

— Хоробра і гідна відповідь, — поморщився король. Певне, не звик, щоб його перебивали. Помовчав трохи і продовжив:

— Пан із іншого боку краю прибув. Мабуть, останніх новин ще не чув... А в нас тут неспокійно... Свєї Ясногірський монастир обклали.

— Як?! Це неможливо! — я надав голосу максимального обурення та здивування, хоча не мав жодного уявлення, що це за монастир, де знаходиться і чим такий важливий. Або, якщо бути точніше, не пригадую.

— На жаль... — король широко перехрестився. — Ці безбожники підняли руку на святе… А ми нічим не можемо допомогти. Війська зв'язані супротивником. А одна-дві хоругви нічого не змінять.

«Хоругви, значить, не змінять, а я — запросто… — хмикнув у думках, зберігаючи при цьому кам'яний вираз обличчя. — Щось перемудрили сценаристи. Чи мені буде запропоновано зібрати загін найманців і вдарити в тил шведам? В принципі, лідерство у мене вже цілком стерпно прокачано. Пробігтися тавернами в найближчих містах і зі сто людей зможу найняти. Якщо король монет підкине. А то овес нині дорогий, сам не потягну»

— Проблема не в облозі… — продовжував тим часом Сигізмунд, понизивши голос. — Захисники монастиря міцні у своїй вірі. Облоги не бояться. Припасів у підвалах багато. На рік вистачить. Погано те, що свеї підтягли гармати. І, як доносить розвідка, з дня на день готуються розпочати обстріл.

— Монастир? Обстрілювати?

— Безбожники… — зітхнув король. — Слуги сатани. Нічого святого.

— Еее… — до мене почала доходити суть квесту. — Ви хочете, щоб я пробрався до табору шведів та зіпсував гармати?

Король подивився на мене з подивом та повагою.

— Що ж… Бачу, що не помилився у вас, пане Антонію. Ви одразу все зрозуміли. Так… Це єдиний спосіб допомогти обложеним протриматися до підходу головних сил та вберегти святиню.