Розділ 18

Про те, що молода дівчина побувала в полоні, свідчила лише зайва блідість трохи гордовитого, але ще по-дитячому ніжного і безвинного обличчя. За всієї безцеремонності та жорстокості поведінки з іншими бранцями — її розбійники чомусь не зачепили.

— Антоній Поліський із… — тут я забарився і вирішив не уточнювати звідки. — І… з ким маю честь?

— Олена Курцевич. З Розлогів... — відповіла та. Не зарозуміло, але з деяким акцентуванням у голосі, який мав показати, що дівчина не простого роду, а іменита шляхтянка.

— Курцевич? Розлоги? — повторив я, щось невиразно пригадуючи.

— Ми під захистом князя Вишневецького. Я — його хрещениця... — побачивши, що її слова не справили враження, трохи поквапно і вже не таким твердим голосом додала дівчина.

— О, панна Олена не потребує нічийого заступництва... — відважив церемоніальний уклін. — Її краса оберігає панну найкраще. Та й я не розбійник. Ці таті самі напали на мій загін. Але прорахувалися. Ми виявилися їм не по зубах. Як то кажуть, носив вовк овець — понесли і вовка.

Зрозумів, що в надмірному красномовстві мимоволі порівняв чарівну шляхтянку з вівцею і змінив тему.

— Це ваші? — кивнув на напівголих служниць, що збилися в зграйку.

— Так… — підтвердила панна Курцевич. — Ми поверталися додому з гостей, коли ці збуї… ці лотри обстріляли нас… і полонили. Я намагалася пояснити, що князь Ієремія не залишить безкарним таку справу, але вони не розуміли мене. Сміялися і…

Її погляд упав на тіла страчених козаків, дівчина здригнулася і схлипнула.

— Ну, ну… Не треба плакати. Сльозами горю не допомогти… Тіла їх більше не відчувають болю, а душі… душі вже розмовляють із Всевишнім… — Меліса встала поряд і обняла панночку за плечі.

— Далеко звідси до Розлогів?

— Не дуже… Пів дня шляху…

— В який бік?

Панночка махнула рукою на захід, і я полегшено зітхнув.

— Чудово. Нам по дорозі… Збирайтесь. Проводимо.

— Дякую...

«Ви заробили повагу»

Зібралися швидко. Тіла закатованих та загиблих лісовчиків вирішили взяти із собою. Щоб поховати на цвинтарі, як годиться. А з награбованого дезертирами майна забрали лише найцінніше. Отже обоз мій збільшився всього на п'ять возів. Місця візників зайняли служниці, переодягнені, за браком жіночого, у чоловічий одяг.

З урахуванням пізнього часу, мало сенс зупинитися на нічліг, але якось ні в кого не було бажання залишатися в цьому місці довше, ніж необхідно. Та й вируючі після пережитого емоції не сприяли відпочинку. А щодо безпеки — то навряд чи в окрузі одночасно промишляють кілька великих розбійницьких ватаг. Все ж таки не королівський тракт. Тож навряд чи натрапимо ще на когось.

В кожному разі, я на це сподівався. А вже на світанку підберемо собі місце для стоянки. Або потерпимо до Розлогів, і вже там відпочинемо з усіма зручностями.

І помилився…

Приблизно через годину шляху попереду виник розсип вогнів, що наближалися до нас, з характерним перестуком копит. А потім нічну тишу розрізав довгий, розбійницький посвист.

— От же ж… Гніздо у них тут, чи що? Ставте вози впоперек дороги! — скомандував я. — Всім спішитися! До бою!

— Не треба! — панна Курцевич попри наказ навпаки пришпорила коня. — Це за мною! — а потім закричала щосили: — Е-ге-гей! Богуне! Я тут! Свої! Тут!

А ще за кілька хвилин із темряви вимахнуло кілька десятків козаків. І один із них хвацько спинив чудового вороного скакуна. Соколом злетів із сідла і кинувся до панночки.

— Ясочка моя! З тобою усе гаразд? Матінка місця собі не знаходить! І в мене серце розривалося. Чому ви так затримались? Що трапилося? Хто ці люди?

— Все гаразд, Іванку… Тепер уже все гаразд. А люди ці... То наші рятівники. Дякуємо їм… за все дякуємо.

— Рятівники? — у великому сум'ятті перепитав Богун. Тільки зараз він звернув увагу на тіла, що лежать у возах. — О, Боже… Значить, недаремно хвилювалися… Не обдурило серце. Хто це зробив?!

— Дезертири. Свєї… — я вважав за потрібне відповісти.

— Тепер це неважливо, Іванку, — доторкнулася до голови Богуна панночка. — Пан Антоній зі своїми людьми вже покарав розбійників. І врятував мене…

— Вік буду за пана молитись! — козак притис руку до грудей. — Ти не дівчину з полону звільнив, а моє серце.

«Ви заробили повагу. Ваші стосунки з полковником Богуном покращали до «75» — дружба».

Повага — це добре. Повага — це більший загін та зменшення вартості його утримання. А також — підвищена лояльність. Що особливо корисно, коли доведеться користуватися послугами найманців.

— На моєму місці так учинив би кожен шляхтич… — вклонився у відповідь, і тільки після того, як упіймав захоплений погляд панночки Олени, зрозумів, що відбувається.

Курцевичі… Розлоги… Богун… Це ж усе один в один, як у Сенкевича в романі «Вогнем і мечем». Отже, гра пропонує мені взяти роль Яна Скшетуського? Стати тим, кого панночка покохає і заради кого кине козацького полковника.