Розділ 17

Сказано зроблено.

Весь цей день і більшу частину наступного так і рухалися. Три черкеси граючи розганяли всю зустрічну шантрапу раніше, ніж основний загін встигав до місця нападу, і нам залишалося лише оглядати тіла невдалих грабіжників. Сподіваючись, що, попри здоровий глузд, у них хоч щось варте уваги таки знайдеться. На жаль… За весь час навіть десяти золотих не зібрав. Те саме і з досвідом.

Натомість отримав чергове нагадування, що доля тільки й чекає, коли ти розслабишся та заспокоїшся.

Ближче до вечора наша місія мало не закінчилася. Врятувала випадковість… Відстав трохи з Мелісою від основного загону, хотів дещо прояснити собі у питаннях внутрішнього статуту Чорного Собору. Тому залп десятка самопалів, що припав на голову колони, убив трьох і поранив чотирьох лісовчиків, а не мене.

Не було жодної колоди поперек дороги, ніхто не виходив навперейми з вимогами та іншою дурницею. Просто тишу вечірніх сутінків розрізали постріли, а потім заіржали поранені коні, закричали поранені і впали вбиті.

— До бою!

Одне тішило — розбійники засіли лише з одного боку дороги. І це полегшило завдання моїм бійцям. І кілька секунд не минуло після нападу, як затріщали постріли у відповідь, а потім усі вцілілі спішилися і кинулися в ліс. Не даючи ворогові часу перезарядити самопали.

«Дезертири... — ощасливив мене докладнішою інформацією секретар, як тільки я опинився досить близько до засідки. — 12 мушкетерів. 24 мечники»

«Ого! Солідно. Особливо з огляду на те, що в загоні такі втрати. Поранені хоч і продовжують битися. Але там кілька влучень — і все. Довго не протягнуть»

Мозок калькулює дебет та кредит, а руки роблять свою роботу.

— Бах! — стріляю майже впритул у найближчого мушкетера. Ці найнебезпечніші поки що.

— Бах! — поряд із ним лягає ще один.

Впадаю під захист товстого граба і гарячково перезаряджаю пістоль. Ось коли подякував самому собі, що не пошкодував пунктів у розвиток «стрільби». І з превеликим задоволенням розряджаю обидва стволи в мечників, що вискочили на мене. Не вникаючи в потік інформації про перебіг бою, краєм ока помічаю лише, що «зелених» рядків набагато більше, ніж «червоних». Тобто за кожного нашого розбійники платять п'ятірну, а то й шестерню ціну.

Хоча, і це не тішить. Давно я не зазнав у бою таких втрат. Втім, поки і з ворогом, що багаторазово перевищує по силі, не стикався. Досвідчених вояків, нехай і дезертирів, не порівняти зі звичайними грабіжниками і тим більше з напівголими башибузуками.

Як грамотно влаштували засідку. Мої розвідники нічого не помітили.

Щиро кажучи, пощастило, що розбійники не засіли по обидва боки дороги і не вдарили перехресним вогнем. За деякого везіння могли з першого ж залпу покласти якщо не всіх, то більшу частину загону. Можливо, мені, Мелісі та черкесам вдалося б вціліти, враховуючи рівень і запас ХП, але королівський подарунок дістався б ворогам напевно.

Проте зараз, коли результат бою повністю залежить від особистого вміння, все далеко не очевидно.

Користуючись секундним перепочинком, швидко заглядаю в інтерфейс загону.

Чудово. Усі мої ще живі і навіть здорові. Лісовчиків залишилося лише четверо, але теж у добрій формі. Бінґо! Одного з черкесів можна підвищити до п'ятигірця! Облом. До закінчення бою ця опція недоступна, а була б непогана підмога і неприємний сюрприз ворогам.

— Бабах! Бабах! — Мінус п'ять і шість. Ось тепер можна і шаблею помахати.

Ну, що тут скажеш — сила, звісно, ломить солому. А якщо замість соломи пучок арматури?

Не скажу скільки тривав бій, не засікав, але вже мої витіснили вцілілих розбійників з лісу на дорогу, і методично, без зайвої метушні, скорочують їх поголів'я. Загалом, все правильно. Навіщо нам бранці? Якщо тільки спитати, де їхній табір?

Так для цього є інший перевірений спосіб.

Парочці дезертирів, в останній момент дають втекти... І обидва розбійники, не змовляючись, кидаються в ліс. Що важливо — в одному напрямку. Нам залишається лише піти за ними. Орієнтуючись на хрускіт хмизу і не забуваючи перезаряджати пістолі та мушкети.

А коли вискочили на галявину, вистрілили як по команді. Всі... Обидва втікачі і кашовари, що залишилися в таборі, впали замертво. Пощастило... Оскільки, усвідомивши побачене щонайменше мені, захотілося їх ще раз вбити.

Безпристрасний секретар, привітавши з перемогою та нагородою, оголосив, що в обозі дезертирів перебуває «19» бранців. «3» козака, «4» гайдуки, один московський дружинник, «2» служниці, «4» дворові дівки, «3» селянки і — панна Олена. Але, якщо дружинника і жіночу частину полону я поки не бачив, то мученицькі обличчя козаків і гайдуків, які сиділи на палях навколо розбійницького табору, бачив добре.

Ніколи не розумів, чому люди (чи правильніше говорити — нелюди?) так люблять катувати собі подібних? Якщо ми всі створені за однією подобою та умовно брати і сестри, то звідки така люта ненависть?

Вбити ворога – це зрозуміло. Допитати з усією можливою суворістю «язика» — також припустимо. На те він і ворог. А з беззахисних знущатися, мучити навіщо? Все-таки помиляється Дарвін, людина не вінець розвитку тваринного світу, а якийсь вбоквел з елементами БДСМ.