Розділ 15

Боже мій! Який кінь! «Ламборджіні» серед зграї «Волг» та «Жигулів». Не знаю, як король, а я би такому подарунку дуже зрадів. Та що там зрадів. Я був би щасливий, маючи під сідлом такого красеня. Чорний, як душа закоренілого грішника, з невеликою білою зірочкою на чолі та парою панчіх на передніх п'ястях. Іван, як побачив цього коня, так і про мою охорону забув. Сам зголосився до нього конюхом і більше не відходив ні на крок.

Меліса несхвально пробурмотіла щось про великих дітей із неголеними підборіддями. Але що з жінки взяти? Хіба вони здатні оцінити справжню красу? Яка не в дзеркалі... Втім, воно й на краще. А то б ми поголовно неодруженими залишилися, а Землю успадкували кентаври.

Воєвода, як і обіцяв, спорядив обоз щедро. Припасів виділили не шкодуючи. Цілих шість возів. Мав намір приставити до них ще й стрільців, але я відмовився. У мене вночі визрів у голові інший план, у якому піші воїни стали б на заваді. Тож довелося ввічливо, але твердо наполягти на своєму.

Федір Королькович, хоч і не належав до тих, хто приймає відмови, мабуть зрозумів, що я не просто так відмовляюся тож, згнітивши серце, погодився. Понад те, зробив мені подарунок. Проводити вийшов на ґанок терема разом із дочкою.

Не впевнений, що Дануся мене пам'ятала, але хусткою кілька разів махнула. І обличчя її мені здалося засмученим. А очі заплакані.

— Хоч кіл на голові теши, — резюмувала чорна черниця тихо, ніби сама з собою говорила, — а кіт усе про сметану думає. Отаман, агов? Знову дівиці добру молодцю світло застять?

— Що?

Я хитнув головою і озирнувся. Матусю рідна. Ми вже версти чотири, не менше, від міста від'їхали. Не те, що чудові очі — ворота не одразу побачиш. Це наскільки я з реальності випав. Непорядок. Потрібно тримати себе в руках.

— Допомогти? — ніжно торкнулася Меліса. — Остудити голову?

— У сенсі відро води на неї вилити? — пожартував я, ніби не зрозумів натяку дівчини. — Ні, дякую. Он, дивись, нас нові бійці чекають... — вказав підборіддям у бік лісовчиків, що розбили біля дороги невеликий табір. — Не зрозуміють, як побачать мокрим, а дощу нема. Доведеться щось про сильний вітер вигадувати.

— Як знаєш... — монашка посміхнулася нехитрому жарту. — Але, як раптом що, не жалійся. Я запам'ятала. Відро, так відро. Слово отамана — закон.

Лісовчики варили куліш і на нас навіть не дивилися. Ну, їде собі невеликий обоз повз, так і нехай їдуть. Якби зустріч була не на околиці міста, а в широкому степу — швидше за все безшабашні молодці неодмінно поцікавилися б: «Хто такі, що в переметних сумах та на возах?», але всього за кілька верст від Смоленська, подібний інтерес нічим добрим не міг закінчитися.

— Чолом вельможному панству! — я підняв шапку над головою, вітаючись. — Хліб та сіль! Дійшов куліш? Не пригостите?

— Їм та свій... — з лінню відповів один із лісовчиків. Не надто великого росту, але з вражаючим шрамом упоперек чола, якраз над бровами. Немов хтось хотів зняти з нього скальп, та не впорався. — А ти й так постій. А ще краще, їхай собі далі, пане добрий... і на чужий коровай рота не роззявляй.

Даремно він так. Розумію, невеликий обоз у супроводі незрозуміло кого, — через полуденну спеку мої воїни роздяглися до сорочок, — не справляв враження. Але ж, доживши до третього десятка, час би знати, що зустрічають не лише по одежі. І незнайомим людям краще не хамити.

— Гей! Та це ж наш рятівник! — упізнав мене пан Шпичковський. — Заткнися, Значний*! [*пол., — Мічений]. Пане Антонію! Прошу до вогню... Сподіваюся, вацьпан із добрими новинами.

— Як подивитися… — відповів я дипломатично. — Якщо ти про те, чи сердиться воєвода Королькович на той бедлам, що ви вчинили в місті та будинку пані Малгожати, то мушу розчарувати — сердиться. І навіть дуже. Кулаками махав, ногами тупав... Ледве вдалося вмовити його не посилати по вашому сліду стражників.

Лісовчики дружно повернули голови у бік Смоленська, наче хотіли на власні очі переконатися, що загін кінноти не порошить по дорозі.

— Вдалося все ж таки, значить? — уловив головне пан Ян.

— Можна й так сказати... Королькович забуде про інцидент і навіть не зачинить перед вами Смоленську браму наступного приїзду… але, за однієї умови.

— І якої ж?

— Якщо ви підете під мою руку... Хоч би до кінця завдання.

— Що?! — схопився той самий шляхтич, що з рубцем. — Найкращі клинки полковника Лісовського мають прийняти над собою командування невідомо кого. Ще й спираючись лише на його слова?

Угу. Схоже, із цим панком можуть бути проблеми. Не годиться. Заразу треба припиняти у зародку, поки інші не підчепили.

— Загалом, я думав тут тільки шляхтичі. Тобто, ті, хто знає ціну шляхетському слову.

— Ми-то шляхтичі! — аж піднявся Значний, зухвало хапаючись за руків’я шаблі. — А хто за пана може поручитися? Що не з хлопом* [*пол., — простолюдин] розмовляю.

  Ян Шпичковський відкрив рота, явно бажаючи втрутитися, але мені зараз його заступництво тільки поламало б плани.

— Пані Поліська вацьпана влаштує? — поцікавився з усмішкою.

— Пані? — здивовано перепитав мічений, потім глянув на Мелісу й нахабно посміхнувся. — Ця хвойда чи що? Ви чуєте, панове? Честь лотра перед нами підтвердить його шльондра. І як вона це зробить? Стоячи на колінах чи лежачи? Го-го-го! Що ж ти, вацьпане, тільки одну дівку привів? На більше грошей забракло. Дивись, скільки нас… — повів рукою. — Стомиться всім твоє шляхетство підтверджувати.