Розділ 14

Червономордий вусань схопився, як пружиною підкинутий, і насамперед, навіть не продерши очі, схопився за шаблю. Яка, до речі, єдина з усієї... одягу, лежала на ліжку.

— Бий! — заволав на всю горлянку, зістрибуючи на підлогу і готуючись до поєдинку. — Брешеш! Не візьмеш! Пся крев!

Мутними, виряченими очима обвів кімнату, шукаючи ворога, поки не вперся поглядом у глечик, який я йому люб'язно простягав.

— Де бусурмани? Де я?.. — тон, з кожною наступною фразою, ставав тихішим. — Що трапилося?

— Сон... Лише поганий сон... Ковтни, вацьпан. Полегшає.

Вусач не змусив просити себе двічі. Але спершу вклав карабелю* (*пол., — кarabela — тип шаблі, зокрема мав поширення серед польської шляхти в XVII-XVIII століттях. Основною відмінністю карабелі є рукоять у формі «орлиної голови») у піхви і надів перев'язь на плече. Відразу видно — досвідчений вояка. Зброя важливіша за штани. Пив довго і жадібно, доки не закінчилося вино. Потім упустив недбало жбан на ліжко, обтер долонею вуса і представився:

— Шпичковський Ян... із Шпичкова. Шляхтич литовський. З ким маю честь?

— Антоній Поліський. З Полісся. Шляхтич коронний...

— Приємно познайомитись, вацьпане… — мотнув головою вусач. Потім ще раз оглянув себе та будуар. Знайшов штани і став одягатися, бурмочучи при цьому. — Гм... Не присягнув би на Біблії, але... здається... я був тут не один. І, гм... не з паном. Чи та лялечка мені теж наснилася?

— Можу пана Яна заспокоїти. Дівчина пану не наснилася. У кого хочеш спитати. Її стогін чула половина Смоленська.

Портьєра колихнулася, я вже побоявся, що обурена Ядзя вискочить з укриття, але панночка промовчала.

— Гм... — червономордий здоровань поважно підкрутив вуса. — Так, на чоловіків зі Шпичкова дівчата ніколи не ображалися.

— Що, напевно, не скажеш про їхніх знайомих кавалерів.

— Це так... — погодився Шпичковський. — Але ж вацьпан знає правило. У справах амурних, як і на бенкеті, — кожен сам за себе. Хто встиг, той з'їв! Запізнілий стоїть у кутку і облизується.

— Не можу не погодитись з паном. Але, іноді, ті, що запізнилися, не хочуть чекати і вилами в спину тицяють.

— Лотри... — буркнув шляхтич.

— Таки так. Але, якщо пан Ян із товаришами просто зараз не покине місто, то й години не пройде, як цей милий будинок запалає...

— Вацьпан жартує?

— Анітрохи. Невже пан Ян не знає, яке пекельне полум'я здатні розпалити ревнощі?

«Дежавю... Здається, я сьогодні вже говорив ці слова?»

— О так! — стрепенувся вусань. — Пам'ятайте, коли мені було... а, чорт його знає, скільки мені тоді було! Шмаркач шмаркачем. Вуса точно ще не росли. Я намагався добитися прихильності однієї...

Портьєра захилиталася сильніше. А з вулиці почувся тупіт безлічі ніг.

— Перепрошую, пане, але часу обмаль! Про дівчат пізніше розкажете. А зараз забирай своїх хлопців і вимітайтеся зі Смоленська, якщо не хочете бути повішеними!

— Не чувано?! — заревів той, червоніючи більше, ніж звичайно. — Пся крев! Шляхтича? Повісити? За що?

— За шию, пане. За шию... Ви ж не стерпите образи рукоприкладством, схопитеся за шаблі. І з десяток-другий зарубаєте.

— Півсотні, не менше! — одразу набурмосився Шпичковський. — Я особисто десяток покладу ось цієї рук...

— Тим більше! І що накаже воєвода Королькович, зробити з тими, хто у мирний час уб'є півсотні городян?

— Як що? Повісити... Пресвята Діва Марія і всі апостоли! Як же я одразу не... — шляхтич метнувся до дверей, на ходу натягуючи жупан. — Дякую, пане Антонію. Ми з хлопцями у боргу перед тобою. Повернемо з лишком, як тільки зможемо.

— Заховайтеся на ніч неподалік міста. І чекайте… Вранці я вам індульгенцію привезу.

— Повік не забуду! — вигукнув той з таким виглядом, наче хотів кинутись мені на шию з поцілунками. Обійшлося... Пан Ян ще раз хитнув головою, як застояний жеребець, що значить вклонився на шляхетський манер, і вискочив за двері.

А наступної секунди з-за портьєри вилетіла розчервоніла, як маків цвіт, панночка Ядзя.

— Апчхи!

Відчуття, ніби з гармати поряд жахнули. Я навіть не повірив, що така крихітна істота може видавати настільки голосні звуки.

— Будь здорова...

— Апчхи! — панночка затиснула носа і закрутилася дзиґою.

Не допомогло.

— Апчхи! — вистрілили вона й утретє, але вже тихіше.

Потім не дуже елегантно висморкалась і витерла носик краєм скатертини.

— Пресвята Діва Марія! Думала, помру... Яка ж там пилюга! Завтра ж скажу пані Малгожаті, щоб потримала з годинку в тому кутку всіх покоївок. Може, хоч це навчить їх прибиратися як слід. О, Боже, як незручно вийшло. Я згорю від сорому

— Не бачу причин для конфузу. Панночка неймовірно мило чхає! — я сховав усмішку так далеко, як зміг. Щоб навіть краєчок не висовувався. — Ніколи в житті не чув нічого прекраснішого... Дзвінко, мелодійно... Думаю, пану Якубу теж подобається.