Розділ 12

Федору Корольковичу мої слова сподобалися. Схоже, як часто трапляється з батьками у похилому віці, він безмежно обожнював доньку. Що одразу й підтвердилося. Двері в кабінет відчинилися, і на порозі з'явилося чудове видіння — біле і пишне. Так раніше зображували янголят, а потім — фей. Бракувало тільки крил за спиною, і сукня була значно цнотливіша, ніж у анімешних красунь з величезними... ага, очима.

Ні, з очима у видіння якраз усе гаразд. Великі, волошкові... яскраві, немов підсвічені зсередини. І ось ця абсолютна, тисячокаратна невинність справляла просто приголомшливе враження, як удар у сонячне сплетіння. У мене аж подих сперло.

— Татусю, я ось що хотіла... — співуче промовила казкова істота просто з порога. Потім помітило мене і мило розгубилося. — Ой! Я не знала, що ви зайняті.

— Нічого, нічого... — ступив назустріч воєвода. — Мила... дозволь відрекомендувати тобі нашого сусіда Антонія Поліського...

Королькович зробив невелику паузу і з натиском закінчив:

— Хорунжий драгунського полку. Вашмость — це моя дочка, Данута.

— Дуже приємно... — зобразила кніксен дівчина. При цьому вся купа білосніжних мережив прийшла в рух, нагадуючи квітучу гілку яблуні, що хитнулася на вітрі. Навіть подібним ароматом повіяло.

Відповідно до етикету, я теж повинен був щось таке відповісти і вклонитися, але несподівано для самого себе, продовжував стояти, як неотесаний чурбан і тільки витріщався, як баран на нові ворота. Ні... погане порівняння. Як істинно віруючий на чудодійну ікону, в очікуванні дива.

— Вацьпан Антон так у мені дірку прогляне... — тихо промовила Дануся. Але не задерикувато, а скоріше сором'язливо. Бо очі опустила. — Прошу пробачення, тату, ви, мабуть, важливі державні справи обговорюєте. Не заважатиму... Загляну пізніше.

Вона знову зробила кніксен, спінивши сукню, і повернулася до дверей. На порозі на секунду забарилася, ніби чекала, що її гукнуть і запропонують залишитися. Але ні воєвода, ні я не промовили ні слова. Тільки коли дівчина зачинила двері, Королькович обігнув стіл і став переді мною, насмішкувато примружуючись.

— Щось ти, вашмость, зовсім з лиця спав? Зблід, наче примару побачив...

— Ангела... — нарешті до мене повернувся дар мови. Причому у буквальному значенні. Я справді отетерів від такої нереальної краси. Тепер, якщо раптом хтось запитає, як я уявляю ідеал, — знатиму, що відповісти. Мені пощастило бачити багато гарненьких дівчат — і в грі, і в житті. Та сама Меліса, наприклад. Або чарівна панна Агнешка... Іридія... Але Дануся... вона як діамант серед стразів. Не кожен може помітити різницю, але хто зуміє — отримає коштовність, а не гарно відшліфоване скельце.

— Вашмость, хіба не бачив? Щойно тут пролітав! Невже привиділося? Пресвята Діва Марія... — я перехрестився на православний манер, але воєвода не звернув на це уваги, а лише добродушно засміявся.

— Ну, годі… годі… Не варто перебільшувати. Мені, як батькові, звісно, приємно. Але це аж надто...

— Батькові? — вдав, що здивувався я, наче перед тим не чув нічого… і палко продовжив. — Батько?! То це була ваша дочка?! Господи Ісусе! Яка красуня! Пане воєводо, ви найщасливіша людина у всьому світі. Мати можливість щодня милуватися таким небесним створінням — за це не шкода й життя віддати!

— Ах, ось воно що... — все ще добродушно-поблажливо промовив Королькович. — Вашмость уражений стрілою Амура? Ну, це не смертельно... І, напевно, завжди знайдеться та, що зуміє залікувати рану.

— Обережніше зі словами, вацьпан! — я насупився. — Те, що ви господар цього дому і батько... не дає вам права насміхатися...

— Добре, добре... — підняв руки, наче здавався воєвода. — Не треба гарячкувати. Я й не думав сміятися з ваших почуттів, пане Антонію. А всього лише хотів зауважити, що для людини рішучої, відважної і... розумної, тобто якраз такої, як вашмость, — немає нічого неможливого. Їдь, пане, до Кракова... Зустрічайся з королем... Отримай заповітні підписи... І повертайся. Зумієш усього цього досягнути — чесне слово, продовжимо розмову. А щоб дорога не здавалася нескінченною, і в голові просвітліло, так і бути... додам від себе, авансом. Знай, що наскільки мені відомо, серце Данусі вільне. Тож, як то кажуть... чим чорт не жартує, коли бог спить?.. Дерзай... Я своїй дочці зла не бажаю і поперек її щастя не стану.

Я навіть до ладу не пам'ятав, як потис воєводі руку, чим здивував Корольковича. У середні віки рукостискання було не настільки поширене, як у мій час. Тоді в основному ввічливо розкланювалися або обіймалися. Але мені було до лампади.

Реально отетерів. Розумів, що це абсолютне і цілковите безглуздя. Ну як можна закохатися у фантом? Адже красуня Дануся не що інше, як набір пікселів. З таким самим успіхом можна закохатися в дівчину на обкладинці чоловічого журналу. А з іншого боку... Якщо ці умовності не заважають мені регулярно займатися сексом з Мелісою і отримувати задоволення, то чому не можуть виникнути й романтичні стосунки? Зрештою, про ілюзорність цього світу я знаю тільки від голосу всередині голови. А якщо це не так? Може, навпаки — тут все реально і тільки я трохи ку-ку? Отримав по куполу в бою... і теє… трішки став не того. Вигадав собі якесь майбутнє. Де я нібито мешкав і звідки прийшов. Гру…

Чим не версія?

І взагалі? Людина я чи істота тремтяча? Маю право! У кого захочу, у того й закохаюся. А якщо комусь не подобається — можу вказати напрям, куди йти. Угу, слідом за росіянським кораблем.