Розділ 11

Воєвода Федір Королькович був на місці і так зрадів моєму поверненню, що прийняв одразу. Не затримавши жодної хвилини. Більше того, сам вийшов на зустріч і одразу провів до кабінету.

— Ну, нарешті, ви повернулися, вашмость! — скрикнув збуджено, коли ми залишилися вдвох за щільно зачиненими дверима кабінету. — Змусили ж мене похвилюватися! Чому так довго? Чесно кажучи, я вже починав сумніватися... Але з Лівобережжя повернувся загін лісовчиків пана Зацвіліховського, і підтвердив, що від Масляного Броду залишилося тільки згарище та свіжі могили.

Говорячи все це, воєвода підвів мене до столу, посадив, сам плюхнувся в крісло навпроти і наповнив кубки.

— Давайте вип'ємо за успішне виконання завдання і... розповідайте, розповідайте — як вам удалося так усе швидко і добре провернути?

— Так нагороду хорошу пообіцяли... — посміхнувся я, даючи зрозуміти, що жартую. Але не до кінця. І якщо треба, за потрібну ціну, готовий на будь-яку підлість. А що вдієш? Я ж для Корольковича звичайний ловець удачі, найманець. Людина без моралі та принципів.

— Так-так… Звичайно, вацьпан. Я все пам'ятаю і слово своє дотримаю. Полісся, вже ваше. Майже... А гроші — сьогодні ж велю відсипати. Ще й додам сотню-другу... за швидкість.

Слова воєводи різали слух, і я вирішив перепитати:

— Що означає «майже»? Тобто село ще не моє? А як же королівська грамота? Ви знаєте, скільки я в нього вже вбухав?

— Ваше, ваше... — махнув заспокійливо Королькович вільною рукою, другою наповнюючи кубки вином. — Формальність одна... невелика залишилася. На грамоті, потрібно поставити підпис короля. А за ним вам доведеться особисто до Кракова з'їздити.

— Про це не було мови.

— Та ти, вашмость, не сумнівайся. Наш король робить все, що шляхта скаже та вимагає. Та й не з порожніми руками поїдеш. По-перше, — я дам тобі рекомендаційного листа, в якому докладно опишу всі подвиги, здійснені на славу Речі Посполитої. По-друге, — наші шляхтичі вирішили піднести королю в подарунок бойового жеребця. Думаю, Сигізмунд буде дуже прихильний до того, хто доставить коня до Кракова. А з огляду на те, як неспокійно нині на дорогах — це діяння також можна вписати до переліку доблесних.

Воєвода знову взяв кубок, простягнув мені другий, а потім нахилився ближче і продовжив із змовницьким виглядом:

— У будь-якому разі вацьпан уже показав себе дуже хоробрим воїном та дбайливим господарем. Перетворити за такий короткий час занедбане село, яке насилу наскрібало кілька сотень монет річного податку, на потужний острог... і обіцяє ось-ось перетворити на городище... Це треба вміти. Мої вітання... Радий. І не дивуйся, вашмость... Сильний і хороший сусід дорогого вартий. А щоб і ти не сумнівався в моїй до тебе прихильності, — хочу вручити тобі ще один аркуш із гербовою печаткою. Відкритий патент хорунжого драгунського полку. На якому зараз бракує лише імені офіцера та... підпису короля. Погоджуйся, вашість... Розумію, тобі хочеться іншого. Але зараз, це найбільше, на що може розраховувати людина, нехай і шляхетської крові, але худорідна і безземельна. А патент хорунжого, у наш невиразний час, може стати першим щаблем, що веде на самий верх. Розумієш?

Звісно, я розумів. Але воєводі треба було виговоритись. Тож довелося знизати плечима.

— О! У цьому немає нічого складного! — змахнув руками воєвода, мало не розплескавши вино з кубка. — Припустимо, ти вчиниш героїчний подвиг... або й не один… — розщедрився Королькович. — У чому я жодної хвилини не сумніваюся. Звістка про які, як і годиться, дійде до короля. І він, у такі важкі для Речі Посполитої дні, звичайно ж, захоче гідно нагородити героя. Для прикладу іншим... Згоден?

Довелося ще раз знизати плечима. Бо від нагороди я, звісно, не збирався відмовлятися.

— Ось! — повчально підняв перст смоленський воєвода. — І коли наш славний Сигізмунд покличе тебе, вашмость, до трону, то кого він побачить?

Тут відповідь не була потрібна. Так що я просто промовчав, зображуючи всім виглядом увагу.

— Худорідного шляхтича! Який нічим, окрім свого слова, не зможе підтвердити шляхетство! Адже навколо престолу не лише лицарі, а й різні купці труться. Цим на подвиги начхати. А ось на нагороди — якраз навпаки. І вони тут же піднімуть вселенське виття, якщо король захоче розщедритися. Оголосять тебе, вацьпан, простолюдином і самозванцем, та й взагалі, у всіх смертних гріхах звинуватить, аби солодкий шматок із рота вихопити. Тепер розумієш?

— Поки у мене на боці шабля, а не каламар... — я багатозначно поклав долоню на ефес. — Кров'ю вмиються.

— Безглуздо, вашмость... Вибач, — воєвода скривився, як від зубного болю і втретє налив вина. — Слова гідні незрілого юнака, але ніяк не личать чоловікові серйозному. Всім роти не заткнеш... а горлянки не переріжеш.

Випив залпом і витер вуса.

— А от якщо ти, вашмость, на той час командуватимеш хоругвою, хай навіть лише волоських драгун, то ніхто не посміє засумніватися в твоїй шляхетності. І село тут також до речі. Подумай на дозвіллі... І прийми пораду від людини, яка прожила добрий шматок... Не важливо, як звали тебе і твоїх батьків до цього дня. Стань — Антонієм Поліським. І впишись так у всіх грамотах, патентах та угодах.

Гм... А непогана думка. А то в мене, поки, і справді важкувато з прізвищем. У тому сенсі, що не пам'ятаю його. Тоді як варіант Корольковича дуже добрий. Той же Портос, пішовши з мушкетерів, не відразу став бароном дю Валлон де Брасьє де П'єрфон, — а приєднував одна за однією назвою нерухомості, що докуповував до власного маєтку. Так і я згодом можу стати — не лише Поліським, а й Смоленським. Наприклад... А то й Краківським.