Розділ 8

— Батьку отамане! Слава! — дві луджені горлянки прокричали привітання з відстані півверсти. А здалося, що поряд стояли. Аж у вухах задзвеніло.

— Слава!

— Тихо, ви, аспіди! — шикнув на Четвертака та П'ятака. — Чого репетуєте, як божевільні. Хочете, щоб воєвода Королькович дружину по тривозі підняв?

— Чолом, батьку… — злетіли ті з сідел і бухнулися в ноги. — Винні. Зраділи дуже. Тепер уже наше точно зверху буде. Нап’ються свеї кривавого пива... — загомоніли навперебій гайдуки.

А, ні. Не гайдуки вже. Набралися досвіду хлопці під наглядом князя Цепеша. Пунктів для переведення у городових козаків набрали. Молодці…

— Дякую, батьку! — хлопці навколішки падати не стали, але землю чубами підмели.

— Заслужили… А тепер не частіть. Нормально кажіть… Ти… — тицьнув пальцем у Четвертака.

— Фуражири свеїв у наші краї залізли, — промовив той уже спокійніше, витираючи шапкою спітніле чоло. — Великий загін… щоб їм було пусто. Наші розвідники майже чотири дюжини нарахували. Здебільшого драгуни. Але й чорні рейтари також є. Аж п'ятеро...

— А чи не задалеко шведи залізли? — Засумнівався я. — Для селян півсотні регулярного війська сила величезна, але ж дорогою в них не лише села й хутори?

— Так і військо короля Густава тепер ближче до Варшави, на триста верст, ніж було… — відповів П'ятак.

«Он як… Отже, поки я там, на півдні татарву ганяв, у нас тут «шведи Кем взяли»? Цікаво, а що я ще пропустив? Річ Посполиту ще не скасували? А то, може, я вже не короля Сигізмунда підданий? Схоже, з візитом до Корольковича затягувати не варто».

— Федір! — гукнув я Стрільця, який обіймав дружину. — Залишаю обоз на тебе. Михасю, Анастасія — вам мої поради без потреби. Не вперше. Приймайте поповнення. Всі питання обговоримо як тільки повернуся. Обіцяю! Черкеси! За мною! Ви обидва теж.

Ох, як вчасно хлопці з новинами наспіли. Ні, управління, облік та інша бухгалтерія — не мій коник. Нудьга смертна... Головою розумію, що без цього нікуди не дінешся, і хочеш не хочеш, а доведеться. Але, душа не лежить. І якщо є можливість уникнути цієї тягомотини хоч на якийсь час — гріх не скористатися.

Гикнув, свиснув, ляснув нагаєм... Тільки вітер в обличчя пахнув...

Оце я розумію життя. Справжнє, чоловіче. Озирнувся. Позаду клином, як журавлі, черкеси мчать, поблискуючи панцирами та шоломами. От би так, на всьому скаку, і на ворожу рать.

До речі, про рать… Я навіть не уточнив у гінців де вона. Зрадів так, що рвонув куди очі дивилися, а шведи, може, зовсім з іншого боку? Хоча якщо сонце за спиною, то захід попереду.

Озирнувся ще раз, Четвертак із П'ятаком трохи відстали, все ж у них коні гірші, але руками не махають, знаків не подають. Значить, правильно скачемо. Ну, гаразд, можна й притримати… Полісся вже ось-ось за обрій сховається. Назад не покличуть.

Пустив коня кроком і поманив до себе гінців.

— Правильно скачемо?

— Так, батьку… — підтвердили дуетом. — Точнісінько до Суриці. Повз неї не промахнути. І бродів там лише два. Один трохи правіше буде. Другий — навпаки, ліворуч. А свеїв шукати не доведеться, вони самі себе викажуть. Де свіжі дими в'ються — там фуражири й промишляють. Вони хоч не бусурмани, капітан казав — у Христа вірують, але полон не гірше за голомозих беруть. За собою лише згарища залишають.

Це вже як водиться. Хто б і з ким не воював — дістається всім. Ошалілі від крові та смертей солдати не знають пощади. Ні до чужих, ні до своїх. Оскільки не знають, сьогодні їм судилося померти чи вдасться дожити до завтра. І що довше триває війна — то сильніше божевілля. А в тутешніх землях бої та битви не згасають ось уже яку сотню років. Як степова пожежа випалюючи все живе, перетворюючи тисячі квадратних верст на Loca Deserta — Пустельні землі… Дике поле.

Хтось із поетів сказав, що у війни не жіноче обличчя. А як на мене, вона взагалі не має обличчя — моторошний оскал, напівзотлілого звіриного черепа. І дуже важко залишатися людиною, якщо довелося зазирнути в його порожні очниці.

Так і сталося. Ще не чути було ні криків, ні запаху гару, а дими вже струменіли в небо, вказуючи на місце, де смерть знайшла свіжу поживу. А димом згарища, як сигнальним стовпом, заманювала нові жертви.

— Батьку отамане, дозволь уперед махнути, подивитися, що там? — наблизилися до мене ті черкеси, що ось-ось мали стати п'ятигірцями.

— Добре. Тільки в бій не вступайте. А краще, щоб вас взагалі не помітили.

— Не сумнівайся, батьку. Малими мишками прошмигнемо.

Відпустив їх, покликав Четвертака з братом.

— Князь Цепеш де був, коли ви за підмогою поскакали. Де шукати його казав?

— Тільки те, що слідом за свеями буде йти. Поки не стемніє. А вночі наші нападуть на обоз, навіть якщо підмога не підоспіє.

— Розумно ...

Я хотів ще щось сказати, але попереду пролунали мушкетні постріли. Та не поодинокі. Лупили залпами. Схоже, добрі наміри, вкотре лише намірами і залишилися. Чи то в наших нерви не витримали? Не так просто молодим хлопцям та чоловікам дивитись, як вороги над беззахисними людьми збиткуються. Старих та діток вбивають, дівок ґвалтують… А може, просто якийсь швед надто зіркий попався?