Розділ 6

Степ та степ навколо…

Одна відмінність з минулим, я не плетуся в каравані зі швидкістю найповільнішого вола, а скачу дуже жвавою риссю.

Черкеси, що приспіли на допомогу, знесли залишки башибузуків, як крихти зі столу змахнули.

Кілька поштовхів серця, і жодного розбійника не залишилося. Або мої хлопці теж бачили, що башибузуки з циганським табором створили, або Меліса розповіла переконливо.

Хоча, може, ще простіше — усі воїни досвідчені, знають, з ким мають справу. Тож хоч башибузуки й кричали щось про пощаду, жоден козак руку не притримав. Бабахнули по разу, а потім шаблями довершили розпочате. Меліса та де ла Бусенор від ратників не відставали. Сіяли смерть щедро... Обома руками. Не залишаючи іншим доробляти.

Повернувшись до обозу, я вирішив, що мені немає жодного сенсу волочитися разом з усіма. Не маленькі… Федот уже двічі водив каравани в Полісся, причому з охороною набагато слабше за нинішню. А отаману та феодалу ніколи бити байдики. Відпочив трохи і годі, час — гроші…

Зі мною вирушили «штатні» охоронці — Меліса та Іван, а крім них я взяв трьох черкесів. Не тому, що чекав неприємностей у дорозі. Точніше — саме тому…

Ці троє поки що єдині із загону родичів мали статус «еліта» і зовсім трохи не добирали досвіду, щоб я міг підвищити їх до п'ятигірців. А мені дуже свербіло подивитися, що ж це таке вийде зрештою. Якщо черкеси самі по собі не подарунок, навіть у ранзі «еліти» вже порівнюються статами з Мамаєм, то що буде на наступному рівні? Причому, першому з трьох можливих у лінійці досвіду!

Ну, а в тому, що на шляху нам буде, як казав д'Артаньян Портосу, забезпечене триразове фехтування, я не сумнівався. Тож досвід зароблять. Та й взагалі, у моїй присутності це відбувається швидше. І якщо пощастить, то у Полісся я приїду вже в супроводі бодай одного п'ятигірця.

Так і сталося.

Кілометрів шість всього проскакали, як до нас, радісно завиваючи й улюлюкаючи, кинувся натовп якихось обірванців. Я навіть втручатися не став. Тільки пістоль у їхній бік розрядив з максимальної відстані. Зайвий пункт умінь у поводженні з вогнепальною зброєю не завадить. Кожна сотня зменшує час перезаряджання на дві секунди. Дрібниця, начебто. А насправді, у бою, коли супротивники завмерли навпроти і гарячково заряджають зброю, ці дві секунди варті рівно одне життя. Моє… Та й хто сказав, що я на сотні збираюся зупинитися. Пункт додається за пару попадань у тулуб або одне в голову. Та й дистанція теж має значення. Що далі, то ймовірніше нарахування додаткових балів. От і виходить — лупи у бік ворогів та розвивайся. Благо, боєприпас необмежений. У тому сенсі, що після битви їх знову рівно «16». На вісім дуплетів.

Блін... А чи не дурень ти, ваше благородіє? Ось чому добра думка ніколи не поспішає? Хто мені заважає носити з собою два підсумки з вогневим запасом? Ніхто. А «32» постріли — це вже не жарти. За вдалого збігу обставин і косорукості супротивника, я зможу самотужки майже півсотні ворогів укласти. А з урахуванням того, що чорна послушниця та козак Іван завжди поруч… О-го-го! Розступися море, я пливу…

Друга засідка чекала на нас ще за годину. Дорога проходила повз байрак і звідти висипало з півтора десятка грабіжників. Побачивши, на кого напали, невдахи розбійники тут же героїчно кинулися навтьоки, але не встигли. Арабські скакуни не ті коні, від яких можна втекти в степу. На цей раз я навіть вистрілити не встиг. Черкеси заслонили ворога, рвонувши вперед, як спущені зі смички гончі за зайцями.

Ніякого особистого життя. Ще трохи і вони замість мене все робитимуть. Як ці «двоє зі скриньки, однакові з лиця». Зирнув на Мелісу і насупився. А фіг вам, а не малину. Не віддам я «хтось» яблуко, хоч він би й битися став.

— Як там циган? — Запитав для підтримки розмови.

— Видужає. У сідлі йому більше ніколи не сидіти. Погоду зможе передбачати краще віщуна. Але житиме. Тому що є для кого.

— Ну, і добре… А то вийшло б — даремно рятували.

— Не кажи так, отамане. У житті нічого не буває дарма. Думати так, значить, сумніватися в Його… — сестра благочестиво підняла очі до неба, — мудрості та провидінні.

Цікавий поворот. Втім, чого люди на Господа тільки не звалювали. Не завадив — отже, схвалив. Фактично благословив. У крайньому випадку: «Я людина маленька. Начальника наказував, із них і питайте».

— Отамане, не хочеш розповісти про свій сон? — скористалася моїм настроєм поговорити сестра.

— Та я вже й забув…

Я не відмахувався. Реально, то сновидіння, що в маренні прийшло, майже згладилося в пам'яті. Жодних подробиць. Залишився тільки спогад, що бачив я щось, м'яко кажучи, неприємне… про плащ хрестоносця на мені, а ще — я, начебто, збирався когось вбити. Про що й розповів.

— О, Боже… — Меліса навіть зблідла. — Сподіваюся, це була якась хитрість. Інакше нехай Діва Марія береже нас.

— Та що таке? — здивувався я. — Пам'ятається, коли я розповідав про минулі жахи... від яких у самого волосся дибки ставало, ти навіть бровою не повела. А тепер така реакція...

— Тому що в усьому побаченому тобою раніше не було нічого нового. Папісти не перший рік ведуть із Храмом Ночі війну. Вогнем та мечем випалюючи скверну… Як вони кажуть... Без здригання залишаючи за собою гори тіл та попелища. І про ті тортури, яким інквізитори піддаю моїх сестер і братів... або будь-кого, кого самі ж і звинуватить у єресі, теж знаю. Але все це було раніше поділено. Були вони і ми... А в останньому сні ти став одним із них! Ось я і благаю Господа нашого і Пресвяту Богородицю, щоб це виявилося військовою хитрістю, маскуванням. Інакше моїй Церкві прийде кінець. А разом із нею — і всієї Альварії. Навіть повернення Імператора не врятує нас.