Розділ 53

Пастка зачинилася. Натягнуте павутиння спіймало жертву. Буває... Одного разу бачив, як у ловчі сіті павука попалася оса. Не скажу, що мисливця ця здобич дуже втішила. В кожному разі, поки розлючена комаха рвала павутину на шматки, господар з укриття навіть носа не висунув.

Так що не поспішайте веселитися, панове мисливці. Як то кажуть, сміється той, хто сміється останнім.

— Стій тут і без фокусів, — наказав уявний воротар. — Зараз господар вийде. Йому звістку і передаси.

Другий, так само тримаючись за спиною, знову тицьнув мене чимось гострим під лопатку.

Дістав, трясця! Не ображайся потім, коли у відповідь прилетить.

Не знаю, який господар там вийде, а ось те, що на подвір'ї нікого немає, дуже показово і наводить на неприємні думки. Невже хан все ж таки вирахував причастя Кара-мурзи до втечі? Чи прямолінійний воїн спалився уже пізніше? На організації заколоту? Хоча яка різниця? Хрін за редьку не солодший. А ні — різниця є. І дуже суттєва. У другому випадку причина в заколоті, і моєї провини в цьому не буде. Тоді як у першому — татарин постраждав через мене. І це вже навішує борг. Який, як відомо, любить вчасний платіж.

Гаразд, не будемо метушитися. Всьому свій час.

О, а он і двері в хату відчинилися... Матусю рідна! Так, любить доля пожартувати.

На порозі, у всій своїй вгодованій красі, стояв Сабудай-мурза!

Не знаю, як цій шельмі вдалося перевести стрілки, але зміг. І замість в'язниці чи страти опинився серед довірених осіб Махмед-Гірея. Мабуть, чогось я не врахував. Щось ще об'єднувало хана і мурзу настільки, що Махмед-Гірей не засумнівався у відданості васала.

Ну, нічого. Цю помилку ми виправимо. Шкода, поговорити не вдасться. Якщо підійде хоч трохи ближче, одразу впізнає.

— І кого ви зловили? — з лінню поцікавився товстун, позіхаючи і дивлячись на мене без жодного інтересу. — Жебрака? Мабуть, постукав у ворота милостиню просити, а ви, олухи, і раді старатися?

   — Не гнівайся, пане! — вклонився «брамник». — Цей дервіш сказав, що приніс Кара-Мурзі звістку від друзів.

— Ну, і де вона? — обернув руку долонею вгору Сабудай-мурза.

— Жебрак сказав, що на словах передасть.

— То що ж ви не вислухали її, перш ніж турбувати мене? Гаразд… Якщо я все одно встав. Гей, нікчемо! Говори, що передати наказано.

— Перепрошую, шановний, — зображуючи смиренність, я нахилив голову, через що голос звучав глухіше, ніж звичайно. — Але я маю переконатися, що говорю саме з Кара-мурзою.

— Брудний шакал! Ти стоїш на порозі мого будинку і смієш сумніватися, що розмовляєш із господарем?! Та за це я велю шкуру з тебе спустити!

— Аллах тому свідок, шановний, що немає образи в моїх словах. Але я присягнув головою пророка, що передам послання тільки Кара-Мурзі. І мені не хотілося б брати смертний гріх на душу. Присягни, що ти той, до кого я йшов, і потрібні слова будуть вимовлені.

— Хвіст і роги Ібліса! — вигукнув той.

— Хазяїне, — втрутився той, що стояв за мною. — Дозволь нам поговорити з дервішем по-своєму. Обіцяю, він розповість усе, що знає, починаючи від створення світу.

— Не лізь не своє діло, Гаміде! Ці старці бувають настільки впертими, що ніякими тортурами їх не зламати. Тим більше, що мученицька смерть лише наближає їх до райських садів та гурій. Добре, дервіше, я присягну. Але за нанесену образу, батогів тобі не уникнути.

— Нехай буде так, — я схилився ще нижче.

— Присягаюсь ім'ям Аллаха і головою пророка його Магомета, що Кара-мурза — це я! А тепер, кажи вже! Чи мені ще Коран поцілувати?

Грім не бабахнув, блискавка не блиснула, але навіть його власні люди затамували подих, почувши таке святотатство. У мене ставлення до всіх вір просте. Господь, швидше за все, десь є, але дуже зайнятий і турбувати його, принаймні за життя, немає сенсу. Як то кажуть, на Бога сподівайся, але сам не позіхай. А там буде видно… Але навіть мені відомо, що клятва головою пророка для мусульманина священна.

— Не треба… Саїн-булат хан наказав передати шановному Кара-мурзі таке: «Ми готові! Чекай нас на світанку наступним за цим днем».

— І це все?

— Так, шановний. Дослівно.

— Це важливо. Дякую… Гаміде, Ахмед… Відведіть нашого гостя кудись подалі і поговоріть, як ви вмієте говорити з рабами. Я хочу знати все, що він бачив у таборі бунтівників. Стане розповідати добровільно — його щастя. Не калічте... Втім, пара-трійка каліцтв тільки допомагає випрошувати милостиню.

Ну, ось попередні ласки і скінчилися.

— Стривай, пане! — я впав навколішки і поповз до порога хати. — Зглянься! Я розповім усе, що ти захочеш почути! Притримай своїх псів!

Трясця, на які приниження доводиться йти! А все через те, що своєчасно не звертав уваги на покращення навичок володіння метальною зброєю. Добре хоч залишки досвіду туди зливав. А то так і лишилися б нещасні сорок очок. Дев'яносто шість теж дуже далекі від рекорду, але хоч щось. Кроків з десяти вже не схиблю. Але треба ще наблизитись на цю дистанцію.

— Ти кого назвав псами, падаль?!