Розділ 52

До стін Білої фортеці підійшов, як і розраховував, з останніми променями сідаючого сонця. Стражники ні-ні, та й поглядали на бійниці західної вежі, чекаючи, коли ті почорніють. Що означатиме настання пізнього вечора та часу закриття воріт. Для мандрівників, що спізнилися, — ночівлю за межами міста, для жителів Ак-Кермена — закінчення всіх справ, а самих стражникам — довгоочікувана зміна варти. Звичайно, всі вони думками вже були далеко від воріт. Хтось думав про вечерю, що чекала його біля домашнього вогнища, хтось поспішав у казарму, до незавершеної партії в кості, а хтось уже передбачав ніжні обійми веселої подружки. Та чи мало приємних справ чекає на людину після служби? Мене особисто влаштовував будь-який варіант, головне — охоронцям було глибоко начхати на самотнього пілігрима, тобто дервіша — що втомленою, старечою ходою шкутильгає по підйомному мосту.

І не лише стражникам. Навіть митар, що збирає податок за вхід у місто, і той подивився на мене з лінню і відвернувся, розуміючи що крім жмені вошей з прочанина йому все одно нічого не зібрати.

Дякую, рідний… Після такої реклами, інші правоохоронці взагалі перестали мене бачити. Неначе я в одну мить перетворився на безтілесний дух. Ось що означає спецодяг! Недарма розумні злодії ходять на справу в робах електромереж, газовиків або сантехніків. Люди їх просто не помічають.

Згідно з первісним планом, я збирався відразу ж вирушити до Кара-мурзи, але щось мене насторожило. Було якесь нестикування в тому, що розповіли надіслані їм люди і тим, що бачив я сам. Як у грі «знайди десять відмінностей». Ось тільки зрозуміти, що саме розбудило мою параною, я поки що не міг. Давався взнаки брак порівняльного матеріалу. Адже в Ак-Кермені я лише вдруге. Причому, у той перший, теж особливо на всі боки не дивився. Проїхав ворота, а далі йшов за провідниками, більше стежачи за тим, чи не вискочить з-за рогу якийсь несподіваний «комітет зустрічі», ніж оглядаючи визначні пам'ятки. І все ж, чогось у картинці явно бракувало.

— Вибачте, шановний, нехай береже Аллах вас і ваших рідних, — я настільки розхрабрився, що сам підійшов до одного із стражників. Наймолодшого на вигляд, відповідно, чисто теоретично, нахабнішому і дурнішому. — Чи не зійдете ви часу відповісти жебраку на одне запитання?

— Провалюй, жебрак… — гидливо відсунувся той. — Я не подаю.

— О, високошановний і хоробрий воїне, хіба я посмів би просити грошей у того, хто заробляє їх, захищаючи життя інших? Мене інше цікавить…

— За воротами йди одразу ліворуч і далі вздовж стіни. Як вийдеш до стайнь, там спитаєш будь-кого. А якщо принюхаєшся, то й сам збагнеш, де притулок для жебраків… — засміявся той, демонстративно затискаючи ніздрі пальцями.

Це так, тхнуло від мене якісно. Меліса сама постаралася. Мабуть, у помсту, що я не взяв її з собою.

— Ваша мудрість не знає меж, найхоробріший із хоробрих. Дякую за підказку. І ви подвійно зробите мене щасливим, якщо скажете, як давно в цьому величному місті стратили злочинців?

— Тобі це навіщо? — підозріло примружився стражник?

— Я обітницю дав… Поки дійду до Мекки, помолитися Аллаху, за кожну душу, що заблукала. Але ж ви розумієте, шановний, що молитися за страчених місяць чи півроку тому безглуздо. Молитвою можна допомогти лише тому, кого поховали не далі ніж тиждень. І я не можу піти далі, доки не виконаю обітницю.

— А-а-а... — простяг той. — Тоді тобі не пощастило, дервіш. Мали стратити одного гяура, але Великий хан, у безмежній своїй милості, передумав і пощадив уруса.

— Гяури мене не цікавлять. Їхні душі одразу вирушають до Пекла, і жодна молитва не врятує цих грішників. Я молюся лише за правовірних.

— Розумію… і можу втішити. Незабаром у тебе буде багатий вибір грішників. Нам нічого не кажуть, але не дарма Махмед-Гірей разом із усією родиною покинув місто. А наступного дня з Перекопа потай підійшла друга орта яничар і півсотні нукерів. Не треба бути мудрецем, щоб зрозуміти, що щось готується, чи не так?

Дякую тобі, звичайно, але це занадто небезпечна тема, щоб продовжувати.

— Це мене не цікавить, доблесний воїне. Піду в притулок... Якщо у місті немає страчених, може, знайду хоча б того, хто залишив світ не з власної волі? Аллах милостивий…

— Із цим простіше, — погодився стражник. — У злиденних кварталах жодної ночі без поножовщини не обходиться. Та й на невільничому ринку всяке трапляється.

Він ще щось продовжував радити, але я тільки вклонився нижче, помітивши, що решта стражників почали звертати на нас увагу, і пошкандибав далі.

Отже, що я дізнався? Перше, — мою втечу, як і втечу Булата приховали від народу. Друге, — Сабудай-мурзу, всупереч тому, що нам розповіли, не стратили. Не можна скидати з рахунків варіант таємного умертвіння, але навряд чи Кара-Мурза, передаючи нам таку звістку, промовчав би про такий важливий нюанс. І третє, — чому не було сказано жодного слова про прихід підкріплень? Орта яничарів та півсотні нукерів не та дрібниця, яку можна проігнорувати. Ці бійці, навіть без підтримки решти гарнізону, зможуть змішати із брудом усю збірну солянку Саїн-булат хана і навіть не спітніють. І це у чистому полі! А чим закінчиться штурм стін, що обороняється добірними воїнами? З огляду на те, що яничари, на відміну татар, озброєні мушкетами і добре вміють ними користуватися. А тепер в Ак-Кермен не одна, а цілих дві орти.

Думай голова, картуз куплю.