Розділ 48

— Не впевнений, що господареві це сподобається… — буркнув Абдула тихо.

— Гей-гей, друже! — ляснув я по плечу свого рятівника. — Який господар? Ти ж вільна людина!

Татарин розгублено поморгав, і на його обличчя наповзла невпевнена посмішка.

— Забув.

— Ну нічого, я нагадаю. А тепер коротко і швидко: чому Кара-Мурза буде незадоволений звільненням Саїн-Булата? Вони що ворогують?

— Ні, ні… Я інше хотів сказати… Розумієш, Антон-ага, ти, звичайно ж, дуже шановна і гідна людина. Тебе навіть Великий Хан особисто допитував, а така честь випадає далеко не кожному розбійникові. Але… тільки не ображайся… ти всього лише ще один гяур, що чимось докучає підданим Блискучої Порти. Не більше... Зумів втекти, та й шайтан з тобою. Якщо не порозумнішаєш — то й удруге піймають. А Саїн-булат хан — принц крові! Той, хто може вимагати страти самого Махмеда-Гірея! Тобто, не простий розбійник, а державний злочинець!.. Тому шукати його будуть ретельніше, ніж діамант, що впав на підлогу. Все місто перетрусять, кожного допитають. І тут уже не вдасться приховати, що в тюремну охорону за день до втечі було прийнято нового охоронця.

— А потягнувши за цю ниточку, рано чи пізно дізнавачі вийдуть на Кара-мурзу, — закінчив я його думку. — Так, недобре вийде. Але й залишати хлопця й далі гнити у в'язниці, теж не по-людськи. Гаразд, я тебе почув. Вирішимо проблему.

Саїн-булат весь цей час мовчки чекав на закінчення розмови, навіть не намагаючись якось вплинути на її результат. Трясця! І хтось ще береться стверджувати, що довічне ув'язнення гуманніше за смертну кару? Хотів би я подивитись на цих «гуманістів» років десь через п'ят після відсидки і, бажано, в одиночній камері. А краще — через десять. Особливо якщо їм заздалегідь оголосити, що жодного перегляду справи та помилування не буде. На фіг, на фіг... Зовсім народ мізками поїхав. Адже ще недавно, освічені греки вважали швидку смерть нагородою богів. Розумію — серійні вбивці, маніяки-ґвалтівники подібної нагороди не заслужили, але й «відрізати хвіст маленькими шматочками» теж не діло. Є найвищий Суддя, от нехай і вирішує неупереджено — кого до гурій чи в інші Кущі, а кому в Чистилище, сковорідки вилизувати та інший порядок наводити, заробляючи прощення.

І, до речі, навіть у Пеклі присуд до Вічних мук не безстроковий, а лише до Страшного Суду. Тобто, незважаючи на напис «Lasciate ogni speranza, voi ch'entrate»* [*італ., — Залиш надію кожен, хто сюди входить. «Божественна комедія». Данте], яка нібито вінчає вхід до Пекла, — нехай примарний, але шанс у засуджених все ж таки залишається. А з ним і надія на краще…

Стоп, це я щось відволікся. Просто, до зубовного скреготу ненавиджу насильство та безсилля. Так би й повбивав гадів.

— Ходімо, — поманив спадкоємця. — Тільки порада одна... Будеш і надалі чекати, поки твою долю інші вирішують, назавжди рабом залишишся.

О, як очі блиснули. Ні, помилився, не зламала Булата тюрма. Надлишок виховання не дозволяв у чужу розмову встрявати.

— Ти маєш рацію, Антон-ага. Але я й іншу мудрість знаю: «У двох няньок дитя без ока». Ти двері в'язниці відчинив — тобі й командувати.

Розумно.

— Там ще один набір форми залишився… — нагадав Абдула.

— Ні… — це питання я вже обдумав. — Три стражники, які відразу вирішили подихати свіжим повітрям, викличуть більше підозр, ніж пара, що конвоює ув'язненого. Так що, бери смолоскип, оголюй шаблю і тупай уперед. Саїн-булат... Тобі почесне місце всередині почту. Руки тільки за спину склади. Не забудеш, що нібито зв'язаний? Чи краще все-таки, хоч для вигляду, мотузкою обмотати зап'ястя?

— Краще обмотати, — погодився на розумну обережність принц. — А за халяву засунь кинджал… І мені спокійніше, і вам — як щось піде не так, допомога.

— Хоч два…

Я справді сунув у чоботи Булата по кинджалу. Береженого, як відомо, конвой не стереже. І руки лиш зафіксував. Поясом... Не знайшлося підходящої мотузки. Потім точно скопіював Абдулу. В одну руку смолоскип, в іншу шаблю. Зв'язку ключів — на пояс. Щоб подзенькували при кожному кроці. А чого? Свої йдуть, влада…

Фальшивили ключі жахливо, ніякої мелодійності, але передзвін потрібний ефект справив. До кордегардії ще кроків двадцять йти залишалося, як грати заскрипіли, відчиняючись, і в коридор визирнув заспаний стражник. Протер кулаком очі і невдоволено витріщився в наш бік.

— Якого Ібліса* [*Ібліс — в ісламі: ім'я джина, який завдяки своїй старанності досяг того, що був наближений Богом, і перебував серед ангелів, але через свою гордість був скинутий з небес. Після чого Ібліс став ворогом Аллаха і людей, збиваючи вірян з добродійного шляху] ти розшумівся, Мустафа?! Тільки-но півночі минула. Ну постривай, син шайтана! Коли прийде твоя черга відпочивати, ми з Ахметом теж піднімемо тебе задовго до світанку.

— Не галасуй, Кериме! Бачиш, бранця ведемо? Високошановний Махмед-Гірей, нехай продовжить Аллах його роки, захотів поговорити з ним.

— Коли це? — здивувався тюремник. — Чому я про це нічого не знаю?

— Посильний щойно приходив. Ми не стали вас турбувати. Поки за бранцем сходили, поки повернулися. Все краще, ніж одразу схоплюватися. Правильно?

— До мангусів* [*злі духи, пожирачі душі] такі міркування! — остаточно розлютився Керим. Схоже, він був старшим у цій зміні. — Де посильний чи пайцза* [*тут, у значенні — знак, документ] хана?! Я нікого не випущу, доки сам не впевнюся в правдивості наказу. Присягаюсь хвостом аль Адувва!