Розділ 40

Вибір упав на Перекоп. Усі, хто рухався з півночі, повз нас і так не проскочать, зате зробивши ривок у південному напрямку, ми отримували шанс наздогнати ще когось. Слабенький, дуже примарний, але все ж таки… На жаль, дива не трапилося. Обоз грабіжників ми побачили тільки коли на горизонті замаячили стіни Ак-Кермена. Тож від переслідування довелося відмовитися. Козаки брязкали зброєю, гарячили коней і рвалися в бій. Довелося проявити владу. Спершу гаркнути, а потім і пояснити.

Напавши на обоз людоловів на очах у гарнізону фортеці, ми поставили б хрест на всій подальшій експедиції з відновлення зневаженої справедливості та експропріації награбованого.

Татари теж не ликом шиті і не лаптем куліш сьорбають. Зуміли б співставити появу загону козаків і тривалу відсутність обозів. Адже нашими стараннями, всі, хто мав дійти до Ак-Кермена сьогодні і завтра, вже вирушили до Аллаха. А це означає, що по степу віялом підуть посилені роз'їзди, а назустріч караванам, що ще в дорозі, вирушить не менше півсотні нукерів. А нам, незважаючи на мужність і спрагу помсти, з чамбулом професійних бійців, поки що, не впоратися. Я маю на увазі, без неприйнятних втрат.

Так що подобається це нам чи ні, але доведеться жертвувати малим, заради більшого…

Панцирні козаки насупилися, занадто вже мої розрахунки нагадували їм дії купця, а не лицаря, але, подивившись на Мамая, резон визнали. Цікаво, якою буде реакція, коли я скажу, що всі обози з бранцями зупиняти не можна. А хоча б один через два-три пропускати... Щоб татари якомога довше не здогадалися, що відбувається.

О-хо-хо… Важкий контингент. Не можна з ними в чоло... Доведеться якийсь хитрий хід вигадати. У сенсі відволікаючий маневр. Начебто планування нічного нападу на фортецю. Коли сил нагромаджу достатньо. Або союзником обзаведусь. Щоб тихо сиділи й не проявляли героїзм, коли не треба.

Взагалі, загін радував око. Хоч зараз на будь-який огляд... За той час, що ми потрошимо татарські обози, не тільки я обновками розжився, інші теж дзьобом не клацали. Панцирні козаки сталевою лускою з-під кунтушів поблискують — це з назви зрозуміло. Але й товариші бойові підібрали собі броню за розміром. Хто татарську кольчугу з зерцалом чи байдану* [*тип кольчуги], хто жупан із кольчужним підбоєм, як у мене, хто кірасу. А Віктор навіть цілий латний обладунок крилатого гусара десь роздобув. Добре, хоч без крил... На головах теж не шапка-бирка збоку дірка, здебільшого місюрки та шишаки з бармицею. Навіть Оксана кольчужну сорочку під кунтуш одягнула. У своєму залишалася лише Іридія. Але й амазонка, прислухавшись до поради подруг, оголені (не рахувати ж всерйоз одягом шкіряну міні-спідницю, розрізану на безліч смуг) ноги сховала в замшеві штани, поножі змінила на ботфорти, а на плечі накинула плащ. Який, як йому й належить, гарно майорів на вітрі, дозволяючи всім бажаючим милуватися не прикриту її броне-ліфчиком спину. Дякую і на цьому…

Поступливість і жертовність войовниці я оцінив пізніше. Коли дізнався від Меліси, що ховати груди у амазонок вважається боягузтвом, а ось іти в бій голяком — вияв хоробрості та військової доблесті. Геть дуріють баби без мужиків…

До речі, про доблесть. За всім цим гармидером, я в черговий раз проґавив момент отримання наступного рівня. А коли заглянув у статистику загону, то виявилося — підвищення перепало практично всім, крім Мамая та амазонки у них і так усе спочатку було вище за середнє. Так що я щедрою рукою тут же додав всім своїм супутникам сили та здоров'я.

І ще одне повідомлення залишилося непоміченим. Виявляється, за напад на загін Сабудай-Мурзи я втратив довіру Кримського ханства. З нуля воно впало до мінус п'яти. Ну і біс із ними, я з бусурманами все одно дружити не збирався. Тут інше важливо — решта акцій розграбування обозів, що належать татарським грабіжникам, — для Ханства пройшли непоміченими. Тож ленінське чи котрогось з його співучасників гасло «Грабуй награбоване» виявилося актуальним за багато сотень років до його проголошення. Якщо тільки це не я ввів його у оббіг, а вождь пролетарів банальний плагіатор... Висновок? Усі каравани, що йдуть без мурз та беків — наші беззастережно. А з «іменними» будемо дивитися за складом охорони та ясиру.

На жаль, козаки мають рацію — я не лицар без страху і докору. І, перш ніж кидатися в бій, обов'язково прораховую — скільки голів можемо покласти і за що… Бо ті що поруч — то вже свої. А ті, що в ясирі — ще нічиї. І чи стануть своїми невідомо.

Місце для засідки обрали на лівому березі броду. Там неподалік, хвилин п'ять галопу, невеликий гайок якимось дивом зберігся. Зручно ховати коней чи невеликий кінний загін. А ще, якщо татар виявиться забагато, але вантаж та полон будуть варті того, щоб ризикнути — можна вдарити, коли переправиться лише частина охорони. Русло Дніпра тут мілкувате, але досить широке, щоби стріли з іншого берега втрачали забійну силу, а підкріплення не змогло швидко перебігти через річку.

Облаштували табір і відправили сестру Іридію з Мамаєм в дозор. Виглядати здобич…

Чесно кажучи, на їхнє швидке повернення я не розраховував.

По-перше, — ми самі побили всіх на відстані майже дня шляху. Та й справа до ночі йшла. Так що наступний обоз варто було чекати не раніше завтрашнього дня, і то ближче до полудня.

А по-друге, — мені здалося, що характерник і амазонка… Загалом знайшли між собою більше спільних точок дотику, ніж з іншими бойовими товаришами та подругами. Сестра Іридія настільки захоплювалася військовим умінням і вправністю козака, що при кожній нагоді просила дати їй урок фехтування. Та й Мамаю теж… щось подобалося. Не обов'язково те саме, але не пригадаю випадку, щоб він відмовився від додаткових занять. Загалом, нехай погуляють собі, подалі від цікавих очей.